Читати книгу - "Повія, Мирний"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Переїхали улицi, виткнулись на майдан. Ось i церква заблищала перед ними. Яка ся церква здавалася колись великою та показною, а тепер наче осiла - зовсiм i не видно її з-за лип, що кругом так буйно розрослися. А цвинтар, як i давно, укритий густо-зеленою травою, вузенька стежка, як i колись, кругом церкви бiлiє, мов хто прослав сувой бiлого полотна. I люди снують… он дiвчата у холодочку розсiлися, он парубки на їх з-за дерева позирають, коло самої церкви дiтки граються на травицi. Христю так i потягло туди. Як тiльки Невiра зостановився бiля брами, Христя, як пташка, стрибнула з воза i, як метелик, полинула через браму.
- Дивись, що воно? - почула вона iззаду i спереду себе, i сотнi цiкавих очей уставилися на неї.
Христя, не примiчаючи нiчого, пройшла прямо у церкву. Густа купка людей, що заступили вход, перед нею розступилася; червона спiдниця i оксамитна корсетка потонули у морi бiлих свиток та синiх халатiв бабiв та молодиць.
- Що воно таке? Де вона взялася? - заходило глухе шептання по церквi. Всi дивилися i дивувалися, не знаючи, де така мальована пташка взялася.
А Христя пiшла i пiшла, все вперед та вперед. Темна сутанина церкви, морок закапелкiв напрямляли її туди, до притворiв, де перед старим поблiдлим обличчям iкон цiлими снопами горiли жовтi шаговi свiчечки. Вона стала вже тодi, коли далi не можна було iти. Перед нею чималий ставник палав огнем; за ставником висiла iкона божої матерi. Жовте лице її здавалося вiд свiту свiчок ще жовтiше, от так, як у мерлої людини. Однi чорнi очi пестливо дивилися на свого невеличкого сина, що сидить у неї на руцi, приткнувшись кучерявою голiвонькою до лона. I в його жовте личенько, устоньки тiльки червонiють та оченята так задумано дивляться на людей. Христю обняв якийсь потайний острах вiд того задуманого погляду, i вона, перехрестившись, опустилася на колiна.
Вона недовго молилася. Той самий дяк, що ще малою його чула, завiв своїм охриплим голосом боже поспiв'я, i їй закортiло його побачити. Ударивши скiльки поклонiв, вона пiдвелася i пiшла до титаря, де продаються свiчi. Дорогою побачила i дяка: такий же низенький, сухий, i в одну косу волосся заплетене, тiльки тепер та коса стала у його коротша i тонша. Пiдiйшовши до титаря, вона стала збоку, бо бiля його багато народу натовпилося.
- Ну, чого ви згуртилися, мов вiвцi! Гетьте! Проходьте! Може, кому кращому вiд вас нужнiше!.. - гукав титар на людей, розпихаючи їх, без сорому казка, руками.
- Пожалуйте… Вам скiльки i яких? - любенько замовив титар до Христi. Христя глянула - та се ж Карпо Здiр, їх сусiд. Вiн, вiн, i голос його, i обличчя - тiльки товсте та бiле воно у його стало, i сам Карпо потовстiв i пiдрiс наче. У синьому сукняному каптанi, розчесаний не по-селянському, а у продiл, вiн визира таким поважним-заможним.
Христя узяла у його аж п'ять бiлих свiчечок, заплатила сороковку i мерщiй пiшла собi, щоб, бува, Карпо не признав її. Се її так здивувало, що вона, i до ставника пробираючись, i свiчi становлячи, все наче перед своїми очима уздрiвала Карпа. Яка ж то тепер стала Одарка? Бажала б вона бачити її. Бажала б i розпитатися, з чого i вiд чого вони так розбагатiли, тiльки коли б так, щоб її не пiзнали. Думаючи про се, вона незчулася, як полiпила до одного ставника трохи не всi свiчечки, одна одним тiльки i зосталася у її руках. Христю наче варом обдало, як зобачида вона ту свiчку, i хоч тут стояли ближче ставники, вона минула їх, а понесла туди, де перше стояла, постановить перед божою матiр'ю.
- Хто се така пишна? Не знаєте, моя матiнко? - почула вона ззаду себе жiночий голос.
- Не знаю, - одказав другий.
- А одежа яка пишна. Воно щось не спроста.
- Бог його знає, що воно. Не вглядiла, де i взялося. Та убор сей як їй личить.
- Се ви про ту? - почувся третiй голос.
- Еге ж.
- Бабу Оришку знаєте? Вiдьму… З нею, кажуть, приїхала.
- То се, може, дочка її?
- Яка там у гаспида дочка?
- А та сама, про котру завжди плеще. Пан якийсь там її узяв, чи що.
- А що ви думаєте? Може, й вона. Щось не видно Горпини - вона бабi якоюсь родичкою доводиться.
- Племiнниця рiдна. Стара з матiр'ю Горпини - рiднi.
- От би i послати до баби розпитатися, що воно. Дяк охриплим голосом завiв херувимську - всi чимдуж замолилися; замолились i жiнки, що стояли позаду Христi, i розмова стихла.
Пiсля херувимської народ сунув до притвору пiдставити голову пiд перенос.
- Он-он i Горпина пiшла, - знову почулося ззаду Христi.
- Вона, вона. Постiйте, я пiду попитаюся, - i повз Христю щось на пальчиках покралося. Христя глянула - чорна, висока i товста молодиця у синьому халатi i в жовтогарячому платку пройшла повз неї… "Та се ж чорна Ївга! Це та, Тимофiева… Товста та пиката яка стала. Що, коли б вона дозналася, що се я. То чорна, а то з заздростi, мабуть, ще б дужче почорнiла", - подумала Христя.
Ївга приткнула свою здоровенну голову мiж двох жiнок. Одна з їх була невеличка, кругловида, друга - суха, висока, довгобраза. Видно, Ївга щось шепнула їм на ушко; довгобраза, зразу закашлявшись, ще дужче нахилилась, i Христя запримiтила, як її очi стрiльнули у ту сторону, де стояла вона. Невже то Горпина? Стара та жовта, очi позападали, нiс довгий та тонкий витягся, щоки усередину усмокталися.
Перенос скiнчився. Пiп з чашею пiшов ув олтар, за ним iз здоровенною свiчкою, тiльки на другi дверi, пройшов паламар. Христi лице його здалося таким знайомим… Вона десь бачила його, та не пригадає де. Дяк немочним голосом "даря" пiднiмав, i народ, хрестячись, подався назад.
- Казала, розпитає баби та й скаже, - почувся знову ззаду Христi голос Ївги.
- То-то ж, не пропусти як-небудь її.
- Нi, я вийду з церкви. Там на дверях сторожитиму.
- А цiкава ся Ївга, i - цiкава! - почулося через скiльки часу.
- Та й язичок! Недаром, кажуть, чоловiк у москалi пiшов.
- А їй i горенька мало. Вона старого Супруна загнуздала та й їздить верхи по йому. Покiйної Хiврi все добро перейшло до неї. Менi дивно, що дурна Горпина мовчить. Я б їй серед села потовкла оту чорну
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повія, Мирний», після закриття браузера.