Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

— Де Неджа? — запитала вона.

Він подивився на неї, але його погляд був затуманений. Кров цівкою стікала з його чола.

Жинь струсонула його дужче:

— Де Неджа?

Офіцер розкрив був рота, але вже за мить стріла вцілила йому в ліве око. Жинь відкинула тіло, пригнулася, схопила з палуби щит, а вже наступної секунди три стріли просвистіли там, де щойно була її голова.

Вона повільно просувалася вздовж палуби, полум’я з ревінням виривалося з неї півколом, щоб не дати підійти загонам Міліції. Солдати заступали їй шлях, корчилися та обгорали, натомість інші кидалися у воду, щоб урятуватися від вогню.

Крізь ревіння полум’я Жинь почула віддалений брязкіт сталі. Вона притишила стіну вогню лише на мить і побачила, як Неджа та жменька республіканських солдатів б’ються з загоном генерала Дзюня на іншому кінці палуби.

Він ще живий. Тепла надія наповнила її груди. Вона побігла до Неджі, вистрілюючи націленими стрічками полум’я в гущавину бою. Язики вогню огорталися навколо ший солдатів Міліції, немовби батоги, а полум’яні кулі поглинали їхні обличчя, засліплювали їх, обпікали роти та душили. Вона продовжувала, аж доки солдати біля неї не попадали на землю — або мертві, або при смерті. Вона відчувала химерне п’янке відчуття від того, що мала такий контроль над полум’ям і що тепер володіла таким потенціалом і новими способами вбивства.

Коли вона втягнула полум’я в себе, Неджа здолав Дзюня.

— Ти гарний солдат, — сказав Неджа. — Батько не хоче твоєї смерті.

— Не хвилюйся. — Обличчя Дзюня викривилося в посмішці. Він підняв меч до грудей.

Неджа діяв швидко. Його клинок спалахнув у повітрі. Жинь почула щільний удар, що нагадав їй про лавку м’ясника. Відрубана рука Дзюня впала додолу.

Дзюнь запнувся й упав на коліна, витріщаючись на закривавлений обрубок, немовби не міг повірити, на що саме дивиться.

— Для тебе все не буде так просто, — сказав Неджа.

— Ти невдячний хлопчисько, — гнівно промовив Дзюнь. — Я створив тебе.

— Ти навчив мене розуміти, що означає страх, — сказав Неджа. — Та й годі.

Дзюнь у розпачі потягнувся до кинджала на поясі Неджі, але той відбився одним коротким чітким ударом по скаліченій культі. Дзюнь застогнав від болю й упав на бік.

— Зроби це, — сказала Жинь. — Ну ж бо!

Неджа похитав головою.

— Він гарний полонений…

— Він намагався тебе вбити! — скрикнула Жинь. Вона прикликала полум’яну кулю в праву руку. — Якщо ти не вб’єш, тоді я…

Неджа схопив її за плече.

— Зупинися!

Дзюнь важко підвівся й нестямно спробував видертися на край корабля.

— Ні! — Неджа кинувся вперед, але було вже запізно. Жинь побачила, як Дзюневі ноги зникають за поруччям. А через декілька секунд почула сплеск. Вони з Неджею заквапилися до поруччя, щоб зазирнути за край, але на поверхні Дзюня не було.

Неджа накинувся на неї.

— Ми могли взяти його в полон!

— Послухай, не я скинула його за борт, — вона не розуміла, яка в цьому її провина. — І я щойно врятувала тобі життя. Будь ласка, до речі.

Жинь бачила, як Неджа розкрив рота, щоб відповісти, але вже за мить щось вологе й важке вдарило її згори, збиваючи з ніг. Крила боляче впилися в плечі. Її накрили мокрим брезентом, усвідомила Жинь. І тепер від полум’я не було жодної користі, хіба що простір під брезентом наповнювався пекучою парою. Їй довелося відкликати вогонь, щоб не задихнутися.

Хтось тримав брезент знизу, замикаючи її в пастці. Жинь нестямно борсалася, намагаючись вирватися, але все намарно. Вона сіпнулася дужче. Урешті їй таки вдалося просунути голову збоку.

— Привіт, — на неї скоса дивився генерал Вовче М’ясо.

Жинь випустила струмінь полум’я йому в обличчя. Він ударив її по голові важкою долонею в рукавиці. Вона впала навзнак на палубу. Перед очима вибухнули іскри. Немов крізь туман вона побачила, як Чан Ень підносить меча їй до шиї.

Неджа кинувся на Чан Еня і збив його з ніг. Вони незграбно впали один на одного. Неджа скочив на ноги й відступив назад, піднявши меча. Чан Ень і собі витягнув меча з піхов, захихотів, а тоді атакував.

Жинь лежала на спині, вдивляючись у небо. Усі її кінцівки поколювало, але вони не корилися їй, коли вона спробувала ворухнутися. Кутовим зором вона бачила бій. Чула оглушливу низку ударів, коли сталь ударялась об сталь.

Вона мусила допомогти Неджі. Але її кулаки не розкривалися, полум’я не приходило.

Перед очима в неї все почало чорніти, але вона не могла знепритомніти. Тільки не зараз. Вона сильно прикусила язика, воліючи, щоб біль втримав її у свідомості.

Нарешті вона спромоглася підняти голову. Чан Ень відтіснив Неджу в куток. Неджа відбивався, очевидно силкуючись просто стояти прямо. Кров залила весь лівий бік його форми.

— Я дивитимуся, як тобі зітнуть голову, — вишкірився Чан Ень. — А потім я згодую її своїм псам, як зробив це з головою твого брата.

Неджа закричав і подвоїв зусилля.

Жинь застогнала й перекотилася на бік. Полум’я заіскрило й розгорілося в її долонях — лише крихітні вогники, зовсім не такої інтенсивності, якої вона потребувала. Вона замружилася, намагаючись зосередитися. Щоб помолитися.

«Будь ласка, ти мені потрібен…»

Удари Неджі навіть не досягали цілі. Чан Ень легко роззброїв хлопця і відкинув його меч подалі. Неджа схопився за кинджал. Чан Ень ударив його під коліна, збиваючи на землю, і поставив черевика йому на груди.

«Привіт, маленька», — сказав Фенікс.

Полум’я вирвалося з усього тіла Жинь. Вогонь уже не зосереджувався в її контрольних точках — руках і роті — а охопив усе тіло, немовби броня, полум’яна й недоторканна.

Вона наставила пальця на Чан Еня. Щільний потік вогню вдарив йому в обличчя. Він впустив меча й затулив голову руками, намагаючись загасити полум’я, але воно лише розходилося його тілом, розгораючись усе дужче й дужче, доки він кричав.

Жинь зупинилася лише за крок до його смерті. Вона не хотіла, щоб для нього все скінчилося так просто.

Чан Ень уже не ворушився. Лежав на спині, вкритий жахливими опіками. Його обличчя й руки почорніли, вкрилися тріщинами, крізь які проступала пухирчата запалена шкіра.

Жинь нависла над ним і опустила долоні.

Неджа схопив її за плече.

— Не треба.

Вона роздратовано глянула на нього.

— Тільки не кажи, що і його хочеш узяти в полон.

— Ні, — сказав він. — Я хочу зробити це сам.

Вона відступила назад і показала на нерухомого Чан Еня.

— Увесь твій.

— Мені потрібен меч, — сказав він.

Вона мовчки віддала йому свій.

Неджа провів вістрям клинка по обличчю Чан Еня, штурхаючи його в пухирчасту шкіру між потрощеними вилицями.

— Агов. Прокидайся.

Чан Ень розплющив очі.

Неджа встромив меча просто в ліве око Чан Еня.

Чан Ень схопився за повітря, намагаючись вирвати клинок із рук Неджі, але той лише копнув його під ребра, а потім ще кілька разів ударив у обличчя.

Неджа хотів бачити, як Чан Ень стікає кров’ю. Жинь не намагалася зупинити його. Їй теж кортіло подивитися.

Неджа притиснув вістря меча Чан Еню до шиї.

— Не