Читати книгу - "Королівство шахраїв"

рухами, закручуючи клинки та зайвий раз розмахуючи ними. Це заважало читати її думки, але «ось». Швидкий ковток повітря. Інеж опустилася нижче й широко розмахнулася лівою ногою, збиваючи найманку з ніг. Це був її шанс. Мара скочила на ноги, скориставшись своєю направленою вгору інерцією і Дуняшиним падінням, щоб запхати ніж під шкіряну накладку, що захищала груди найманки.

Легко повернувши ніж, Інеж відчула кров на руці, а Дуняша шоковано загарчала. Тепер вона витріщалася на Мару, притискаючи до грудей долоню. Її очі звузилися. У погляді досі не було страху, лише тяжке й яскраве обурення, наче Інеж зіпсувала якусь важливу вечірку.

— Кров, яку ти пролила, королівська, — лютувала найманка. — Ти не варта такого дару.

Інеж було її майже шкода. Дуняша справді вважала себе спадкоємицею Ланцових, а можливо, була нею. Та хіба не про це мріє кожна дівчинка? Що прокинеться і виявиться принцесою. Або щедра доля нагородить її магічною могутністю. Мабуть, були люди, які так і жили. Можливо, ця дівчина була однією з них. «Але як щодо решти?» Як щодо тих невидимих дівчат, які залишалися ніким і нічим? «Ми вчилися тримати голови високо, наче несемо корону. Ми вчилися вичавлювати магію з буденності». Отак доводилося виживати, якщо ти не була обраною, якщо у твоїх жилах не текла королівська кров. Коли світ нічого тобі не винен, ти однаково щось від нього вимагаєш.

Інеж вигнула брову й повільно витерла кров королів об штани.

Дуняша загарчала й кинулася на Інеж, рубаючи й лупцюючи її однією рукою, а другою затискаючи рану, намагаючись зупинити кровотечу. Її, вочевидь, учили битися однією рукою. «Але їй ніколи не доводилося битися пораненою, — збагнула Інеж. — Мабуть, монахи пропустили той урок». І тепер, коли найманка мала рани, її позначка була ще очевиднішою.

Вони наблизилися до вістря на головному гребені церкви. Подекуди завитки із кованого заліза були розхитаними, тож Інеж відповідно підлаштувала свої кроки, тепер уже з легкістю ухиляючись від Дуняшиного натиску, завдаючи ударів правою та лівою руками, здобуваючи невеличкі перемоги: поріз там, влучний удар тут. Це була війна на виснаження, а найманка швидко втрачала кров.

— А ти краща, ніж я думала, — видихнула Дуняша, здивувавши Інеж своїм визнанням. Її очі були тьмяними від болю, рука на грудях стала липкою та червоною. Проте, поки вони стояли за кілька кроків одна від одної, влаштувавшись на високому металевому гребені, її постава досі залишалася прямою, а рівновага стійкою.

— Дякую, — відповіла Інеж. На смак слово здалося брехливим.

— Не соромно зустріти гідного суперника. Це підказка, що ще є чого повчитися, привітне нагадування залишатися сумирною. — Дівчина нахилила голову, ховаючи ніж у піхви, і віддала честь, притиснувши кулак до грудей.

Інеж насторожено чекала. Чи справді Дуняша могла так думати? У Бочці бійки так не закінчувалися, але найманка, безперечно, дотримувалася власного кодексу. Інеж не хотілося примушувати себе вбити її, хай би якою бездушною вона здавалася.

— Я навчилася сумирності, — вела далі Дуняша, похнюпившись. — А тепер ти навчишся, що хтось створений для того, щоб служити. А хтось — щоб керувати.

Дуняшине обличчя смикнулося вгору. Вона розтиснула руку і рвучко видихнула.

Інеж побачила хмарку червоного пилу й відсахнулася від неї, але вже було запізно. Очі палали вогнем. Що це було? Байдуже. Вона осліпла. Інеж почула звук, із яким найманка витягнула ніж, і відчула, як він порізав її. Дівчина непевними кроками рушила назад, намагаючись не впасти.

Сльози лилися по обличчю, поки вона намагалася витерти з очей пилюку. Дуняша перетворилася на розмитий силует перед нею. Інеж випростала руки з клинками, намагаючись збільшити відстань між собою та суперницею, і відчула, як ніж розітнув їй передпліччя. Одне лезо вислизнуло з пальців Інеж і дзенькнуло по даху церкви. «Санта-Аліно, захисти мене».

Та, напевно, Святі обрали своїм кораблем Дуняшу. Попри молитви та покаяння, Інеж, напевно, нарешті оголосять вирок.

«Я не жалкую», — збагнула Мара. Вона добровільно обрала життя вбивці, аби не померти мовчазною рабинею, і не могла про це шкодувати. Вона вирушить до своїх Святих зі щирою душею і сподіватиметься, що вони її приймуть.

Наступний поріз розітнув кісточки пальців. Інеж ступила ще один крок назад, але вже знала, що місця залишилося небагато. Дуняша скине її просто з краєчку даху.

— Казала тобі, Маро, я безстрашна. Моя кров нуртує із силою всіх королев та завойовників, які були до мене.

Інеж торкнулася ступнею краєчку одного з металевих завитків і тоді зрозуміла. Вона не мала таких тренувань та освіти чи вишуканого білого вбрання, як її суперниця. Вона ніколи не буде такою безжальною й навіть не може про це мріяти. Але вона знає місто зсередини. Воно було джерелом її страждань і дослідним ґрунтом для її сили. Подобається їй це чи ні, але Кеттердам — жорстокий, брудний, безнадійний Кеттердам — став її домівкою. Вона знала його дахи так само добре, як рипкі сходи Рейки, як бруковані вулиці та провулки Клепки. Вона знала кожен сантиметр цього міста, наче мапу власного серця.

— Ти — дівчина, якій незнайомий страх, — видихнула Інеж, коли перед нею замайоріли нечіткі обриси найманки.

Дуняша вклонилася.

— Прощавай, Маро.

— Тоді познайомся з ним, перш ніж помреш. — Інеж ступила крок убік, балансуючи на одній нозі, а Дуняшин черевик опустився на хиткий шматок кованого заліза.

Якби найманка не стікала кров’ю, вона могла б уважніше поставитися до поля битви. Якби вона не була такою нетерплячою, змогла б випростатися.

Натомість вона послизнулася й полетіла вперед. Крізь сльози Інеж бачила Дуняшу. На мить вона зависла силуетом на тлі неба: пальці ніг шукають опори, руки простягайся, але не мають за що вхопитися; вона скидалася на танцюриста, готового до стрибка, із широко розплющеними очима і роззявленим від здивування ротом. Навіть зараз, в останні миті свого життя, Дуняша скидалася на дівчину з переказів, приречену на велич. Вона була безжальною королевою, фігуркою, вирізьбленою з бурштину та слонової кістки.

Дуняша падала мовчки, до останнього залишаючись дисциплінованою.

Інеж обережно визирнула за краєчок даху. Далеко внизу кричали люди. Тіло найманки лежало, мов біла квітка, під якою розтікалося червоне тло.

— Нехай у наступному житті ти досягнеш більшого за страждання, — пробурмотіла Інеж.

Їй потрібно було поквапитись. Сирена досі не пролунала, але Інеж знала, що запізнюється. Джаспер чекатиме на неї. Вона побігла дахом собору, повертаючись назад до каплички через Ґхезенів великий палець. Схопилася за линву і