Читати книгу - "Служниця для божевільного графа, Делісія Леоні"

Мене схопили за руки і потягли через увесь бальний зал. Перед нами розступалися, показували на мене пальцем. Але я дивилася лише на нього. Кожна секунда тривала вічність. Перед моїми очима промайнуло все моє життя. Так, моє. Кожен його дотик, кожен погляд, кожна вечеря, кожна наша суперечка. Не через страх обвинувачення у вбивстві я попрощалася зі своїм життям. А через його смерть. Мені здалося, що разом із ним померла і я. Мене більше немає. Я спробувала вирватися, щоби підбігти до нього, взяти за руку, знайти пульс. Він не міг померти! Не міг! Біля нього був граф Беррінг. Ще раз голосно сказав усім, що граф мертвий. Сльози застелили мені очі, а серце перестало битися. Я не чула більше жодного слова, жодного галасу навколо. Перед очима був тільки він... трохи набік схилившись, блідий і такий... уже чужий.

Я не пам'ятаю, як мене привели до в'язниці. Не знаю скільки просиділа на холодній, сирій підлозі. Не відчувала сморід, що роз'їдає всі слизові і проникає з усіх щілин.

Тут було темно, не було жодного вікна, і я навіть не знала день зараз чи ніч. Другий день чи третій, а може минув тиждень?

Мені принесли якусь брудну тарілку з чимось незрозумілим і кухоль води. Але я не торкнулася. Якщо він мертвий, то маю померти і я. Він з моїх рук випив отруту. З моїх...

Я почула розмірені кроки, що неспішно наближалися. Не одразу підняла погляд на людину, що зупинилася біля моєї камери. А коли впізнала його, лише сумно посміхнулася. Граф Беррінг.

— Я попереджав тебе, що особисто розірву на шматки, якщо ти завдаси йому зло?

— Я не вбивала його, - прошепотіла я, дивлячись перед собою, але не на чоловіка. Навколо нього горіли маглампи, які зараз завдавали болю очам.

— Виходь! Живіше! - він відчинив двері і почав чекати. - Не змушуй мене застосовувати силу!

Я байдуже встала і поволі пройшла до виходу. На душі була порожнеча. Як і у всьому тілі. Мене немов убили, і залишили порожню оболонку.

У коридорі стояли два охоронці, вони зав'язали мої руки за спиною і грубо штовхнули вперед, щоб я швидше йшла. Мене привели до якогось кабінету, розкіш якого тебе так контрастувала з моєю в'язницею. Усадили на стілець, і ми залишилися вдвох із графом Беррінгом.

— На кого ти працюєш?

— Ні на кого. Я не вбивала його.

Чоловік грубо схопив мене за підборіддя і змусив подивитися у його перекошене від сказу обличчя.

— Я заради свого друга, можу згорнути твою шию, Даріє. Але це буде надто легка смерть для тебе. Я не цураюся бруднити руки об жінок, тож... признавайся!

— Я не вбивала його, - сльози знову обпалили мені очі, але це вже були сльози не страху, не жалю, а злості та безвиході. - НЕ ВБИВАЛА! Він просто попросив принести келих аренті та все! Я взяла його на столі, такий самий келих, як і сотні інших! Я не знаю про яку отруту всі говорять. Я не знаю, що сталося з ним! Якби я знала, що так станеться, що хтось підсипе отруту в його келих, я б ніколи не принесла його йому!

Чоловік довго дивився на мене, а потім різко відійшов. Скуйовдив волосся на голові, важко, з присвистом видихнув і, підійшовши до столу, схилився над ним, упершись долонями в дерев'яну поверхню.

— Говори, що за магія в тобі, - вибагливим, жорстким тоном наказав він. Я зараз дивилася на цю людину і ледве впізнавала в ньому того милого та веселого чоловіка, яким я його впізнала тоді на балу.

— Говори, Даріє! Я відчуваю її, але ніколи не зустрічав чогось подібного! Ти не можеш бути ресою, інакше ти не мала мати магію!

— Я не знаю. Її знайшов у мені... граф. Я сама її навіть не відчуваю і без поняття, звідки вона в мені! - мої нерви були на межі. Дурні, безглузді питання. – Ви продовжуєте стверджувати, що Вітор – Ваш друг, але нічого не зробили, щоб захистити його, щоб знайти вбивць!

Чоловік примружився, а потім знову заговорив.

— Не повіриш, роблю все можливе та неможливе. Але я не можу захистити людину, якщо вона цього не бажає сама! Вчепився в тебе... як не знаю у що!

Знову зробивши паузу, він продовжив:

— То ти стверджуєш, що нічого не підсипала в його келих? Не користувалася своєю магією?

— Ні!

Розвернувшись до мене, він схрестив руки на грудях, спрямувавши на мене пронизливий погляд.

— Учора також отруїли й короля. Ти знала про це?

— Ні. У в'язниці щури не донесять чутки, - в’їдливо промовила я, чоловік лише криво посміхнувся.

— Отрута була виявлена в кожному келиху в бальному залі, — раптом зізнався чоловік.

— І Ви хотіли звинуватити мене, що я підсипала отруту в кожен келих? - обурилася я.

— Ти єдина, хто був поруч із Вітором.

— Ви у своєму розумі? - ще більше обурилася я.

— Ти приносила йому до цього щось? - не звертаючи уваги на моє обурення, спитав  серйозно і задумливо чоловік.

— Так. Келих аренті. І він випив його до дна. Якби я хотіла його отруїти, то зробила б це відразу. І взагалі ні на очах у тисячі людей!

Але тут до мене дійшов сенс його слів.