Читати книгу - "Служниця для божевільного графа, Делісія Леоні"

— Стривайте, що означає у кожному келиху? Але ж ніхто крім Вітора не помер, адже так? І..., - я зробила паузу, намагаючись упоратися з собою, - скажіть, будь ласка, що він не помер, будь ласка!

Чоловік відповів не відразу, але мені здалося, що його голос помітно став сумніше.

— Помер. Магічна отрута спрацювала тільки на тих, хто мав певний магсклад крові. Його Величність поки що бореться за своє життя. Він не настільки слабкий, як Вітор, до того ж... він найсильніший маг.

— І Ви не маєте припущень, хто це зробив? У Вас розуму вистачило лише подумати на мене?

— Охорона! - крикнув чоловік і повернувся до мене спиною.

Мене вивели, а граф Беррінг так більше не подивився на мене і нічого не відповів. Поки мене вели через коридори, я помітила неприродну тишу. Його Величність також випив отруту... Тільки чи отрута це? Чи паразит?

Я спробувала пояснити своєму конвою, що мені треба повернутися до графа Беррінга, спитати, розповісти дещо важливе... Але мене ніхто не слухав, лише підганяли в спину.

Вже майже дійшовши до кінця коридору, з одного з численних дверей, вийшла леді Ерманія. Побачивши мене, вона криво посміхнулася і в її очах я побачила якусь подобу перемоги. За що? Чому?

Мене знову закрили в моїй темній та сирій камері. Я впала на тверду підлогу, притулилася спиною до холодної стіни і заплющила очі.

Вітор не міг померти. Про це говорив сам лікар Марвей. Вітор став сильнішим за самого короля. Але демони! Потрібно було, щоб він повністю прийняв свою магію. А чи встиг він це зробити?

Швидше за все, це була не отрута. Адже паразитом заражали лише найсильніших магів. Тому «отрута» не спрацювала на інших. Тільки як змогли заразити кожен келих? Ще якась магія? Але хто та як? І це було зроблено після приходу короля і королеви...

Вітор мертвий. Жаль, що я не лікар, не вчений. Може... я могла б допомогти йому в ту хвилину. Адже що станеться, якщо паразитарній магії дати шматочок паразита?

Я знову втратила рахунок часу. Почула лише дивний шум, що долинав звідкись із глибини. А через деякий час почула самотні кроки коридором. Цього разу людина була без маглампи, і я не могла в темряві пізнати того, хто прийшов.

Почувся дзвін ключів, скрегіт замку, а потім двері відчинилися і я почула знайомий до болю голос:

— Даріє, це я. Я прийшов по тебе. Потрібно терміново йти. У палаці назріває переворот. Я виведу тебе звідси. Пішли, скоріше, інакше вони тебе вб'ють.

Засвітився невеликий вогник, і я побачила... професора Шолла.

— Ви…?

— Давай, Даріє, у нас замало часу. Обіцяю, що я все поясню тобі згодом. Вони тебе уб'ють, треба поспішати!

— Я нікуди не піду з Вами! - встаючи на ноги, закричала я.

— Даріє, тебе хочуть вбити! Я мушу тебе захистити! - вигукнув чоловік і торкнувся моєї руки, але я відразу відсахнулася від нього.

— Не треба, дівчинко. Я винен перед тобою, але не бажаю тобі смерті!

— Але хотіли смерті графу! – люто закричала я.

— Ні, все зовсім не так! Зараз ти маєш вижити, Даріє. Це єдиний шанс урятуватися. Невже ти не захочеш дізнатися правду про графа і помститися за нього? Сидячи тут ти нічого не доб'єшся, крім своєї смерті.

Ці слова швидко подіяли на мене. Так, вибравшись звідси, я зможу дізнатися правду, а потім... якщо треба буде втекти.

Я пройшла за професором. Шум наростав нагорі, і мені стало страшно.

— Що відбувається? - запитала я у чоловіка. Але відповідь пролунала жіночим голосом.

— Відбувається те, що в мене намагаються вкрасти мої ліки.