Читати книгу - "Гра в чужу брехню, Олена Гриб"

Біля підніжжя пагорба подекуди виднілися високі сосни, але жодна з них не підходила для втілення в життя її плану – досить божевільного, проте Лін занадто хотілося перевірити своє припущення, щоб замислюватися про його реальність.

– Я бачу, нікому немає діла до того, що Ірис залишився там? – гримнув біля самого її вуха голос Млота. – Погано, пані очільнице, дуже погано…

– Чому ти мовчав? – аж підскочила чарівниця.

– А чому ти не обернулась?

– Не турбуйтеся, пані, я тут, – перш ніж стрімголов кинутися назад, почула вона тихі слова Іриса. – Він просто жартує… Жартує як уміє…

Невільник стояв, поклавши руки на скелю, і до чогось прислухався.

– Що там? – подався вперед Рі, не помітивши, що відштовхує М-елфу. – Пустота?

– Ні. Камінь теплий… І це не суцільна скеля. – Ірис присів і розсунув траву біля основи перепони. – Бачите? Дуже рівний зріз… Колись вона була вертикальною, але з часом трохи нахилилася.

– Пропонуєш почекати ще кілька тисячоліть, поки вона не впаде сама?

– Ти не в змозі прочекати і кілька хвилин, – спокійно спинив Млота Айв. – Він має рацію. Якщо це не частина пагорба, тоді найпростіше зробити підкоп.

– Чим?! Ось якби мені лопату!

Лін закотила очі й опустилась навпочіпки. Обережно торкнулася гострої грані стіни, спробувала просунути долоню під камінь… Поруч тим самим зайнявся ерьєр.

– Випробування волі, це ж треба, – пробурмотів він. – Подивимося… У будь-якому випадку бруднити руки доведеться не нам, Богообрана.