Читати книгу - "Фіктивний шлюб , Анастасія Kовальська , Аріна Вільде"

- Чому вона не тут? - запитую, дивлячись на Захара. - Я маю бути з нею.

- І будеш, Юлю. Щойно ти відчуєш себе краще. Ти їй потрібна здоровою і сильною, розумієш? - його слова звучать переконливо, і я киваю, хоча всередині мене вирує шторм. 

Я хочу обійняти свою доньку, відчути її тепло, почути її сміх не через екран. Переконатися, що це не жарт, не сон, а справжнісінька реальність. 

Захар мовчки вимикає телефон і кладе його в кишеню, немов дає мені час переварити побачене.
Він підходить до вікна, схрещує руки на грудях, ніби ставить невидимий кордон між нами. Я спостерігаю за його силуетом, намагаючись зрозуміти, що він відчуває. Але Захар - як закрита книга, сторінки якої я загубила.

Я відчуваю, немов тепло його рук усе ще залишилося на моїй шкірі, хоча він уже відпустив мене.

- Тобі потрібно відпочивати, Юлю, - каже він нарешті, його голос звучить тихо, але твердо. - Завтра я приїду знову. І якщо тобі щось потрібно - просто скажи, я все привезу.

- Захаре, - я дивлюся йому в очі, чіпляючись за його впевненість. - Дякую, що ти тут. Правда. Без тебе я...

Він обертається, його очі трохи пом'якшуються, але лише на мить.

- Ти моя дружина, Юлю. Ти справді думаєш, що я можу бути десь іще? - у голосі звучить щось майже докірливе, і я відводжу погляд, почуваючись ще більш розгубленою.

Слово «дружина» звучить із його вуст так вагомо, що я мимоволі здригаюся. У ньому немає ні краплі фальші, але й теплої близькості теж немає. Це просто факт, який він констатує. Мені стає сумно і тривожно, адже я не знаю, що стоїть за цими словами.

- Відпочинь, - додає він. - А за кілька днів я привезу Діану. Думаю, вона дуже сумуватиме без тебе.
Я відчуваю як моє серце болісно стискається. 

- Це так дивно. Адже для неї я справжня мама, а для мене вона...

- Її мама, - перебиває Захар, його голос звучить твердо, ніби не залишає місця сумнівам. - Ти її мама,

Юлю. І це те, що ніколи не зміниться, незалежно від того, що ти зараз пам'ятаєш.
Я киваю, ковтаючи сльози, які все ще грудкою стоять у горлі. Він дивиться на мене ще кілька миттєвостей, немов перевіряючи, чи все гаразд, потім вимовляє:

- Мені час. 

Він повертається, щоб піти, і я раптом відчуваю, як у грудях щось обривається. Хочу щось сказати, зупинити його, але замість цього лише мовчки спостерігаю, як він іде. Двері за ним зачиняються з м'яким клацанням, залишаючи мене одну в палаті.