Читати книгу - "Пастка-22"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Куди ви мене везете? — спитав він голосом, слабким від сорому й провини, все ще ховаючи погляд. Йому здалося, що його збираються звинуватити в зіткненні літаків та смерті Нейтлі. — Що я такого зробив?
— Може, ви стулите свою пельку, а ставити питання будемо ми? — сказав полковник.
— Не говоріть з ним так, — порадив майор. — Не обов’язково його ображати.
— Тоді нехай стулить свою пельку, а ми будемо ставити питання.
— Отче, будь ласка, стуліть свою пельку, а ми вам будемо ставити питання, — мовив майор доброзичливо. — Так буде краще для вас.
— Не мусите називати мене «отцем», — сказав капелан. — Я не католик.
— І я не католик, отче, — відказав майор. — Але я просто дуже побожний, і мені подобається називати усіх служителів Господа отцями.
— Він навіть не вірить, що в окопах є атеїсти, — хихикнув полковник і безцеремонно штовхнув капелана в бік. — Ану, капелане, розкажіть йому. Є в окопах атеїсти?
— Не знаю, сер, — відповів капелан. — Я ніколи не бував в окопах.
Офіцер на передньому сидінні швидко обернувся і виклично кинув йому:
— Ви і на небі не бували, хіба ні? Але знаєте, що небо є, адже так?
— Чи не знаєте? — запитав полковник.
— Ви вчинили дуже тяжкий злочин, отче, — сказав майор.
— Який злочин?
— Ми поки що не знаємо, — сказав полковник. — Але дізнаємось. Та точно знаємо, що він дуже тяжкий.
Зі скрипом шин автомобіль звернув з дороги біля штабу полку і, майже не збавляючи швидкості, проїхав повз автостоянку до чорного входу в будинок. Три офіцери з капеланом вийшли з машини. Єдиною колоною вони спустилися хиткими дерев’яними сходами в підвал і провели його в сиру, похмуру кімнату з низькою бетонною стелею і нетинькованими кам’яними стінами. В усіх кутках висіло павутиння. Велетенська стонога шмигнула по підлозі до сховку під водогінною трубою. Капелана посадили на дерев’яний стілець з прямою спинкою, що стояв за невеличким порожнім столиком.
— Будь ласка, чуйтесь як дома, капелане, — сердечно припросив його полковник, ввімкнувши яскраву лампу і скерувавши її просто в обличчя капеланові. Він поклав на стіл мідний кастет і коробку сірників. — Нам треба, щоб ви розслабились.
Капелан вирячився, не вірячи своїм очам. Його зуби зацокотіли, а кінцівки стали ватяними. Він відчув себе безсилим. Він зрозумів, що вони можуть робити з ним усе, що захочуть; ці жорстокі люди можуть затовкти його до смерті, ось тут, у підвалі, і ніхто не втрутиться, щоб його врятувати, ніхто, мабуть, окрім побожного і співчутливого майора з гострим лицем, який відкрив водогінний кран, так що вода голосно полилася до раковини, і повернувшись, поклав на стіл поряд із мідним кастетом відрізок важкого гумового шланга.
— Усе буде гаразд, капелане, — підбадьорливо мовив майор. — Вам нема чого боятися, якщо ви не винні. Чого ви так злякалися? Ви ж не винні, хіба ні?
— Певно що винний, — сказав полковник. — Винний як дідько.
— У чому винний? — благально запитав капелан, відчуваючи дедалі більше збентеження і не знаючи, в кого з цих людей просити пощади. Третій офіцер, без знаків розрізнення, мовчки причаївся осторонь. — Що я зробив?
— Саме це ми і хочемо вияснити, — відповів полковник і шпурнув капеланові через стіл блокнот і олівець. — Напишіть нам своє прізвище. Своїм почерком.
— Своїм почерком?
— Саме так. Де-небудь на папірці.
Коли капелан розписався, полковник забрав у нього блокнот і приклав його до аркуша паперу, якого вийняв із теки.
— Бачите? — сказав він майорові, який підійшов збоку і серйозно заглянув з-за його плеча.
— Почерки, здається, різні, — висловив здогад майор.
— Я казав вам, що це він зробив.
— Що зробив? — запитав капелан.
— Капелане, мене це дуже шокувало, — з глибоким докором в голосі закинув йому майор.
— Що шокувало?
— Слів не доберу — як ви мене розчарували.
— Чому? — дедалі тривожніше допитувався капелан. — Що я такого зробив?
— Ось чому, — відповів майор і, з виглядом розчарування і огиди, кинув на стіл блокнот, на якому розписався капелан. — Це не ваш почерк.
Від подиву капелан швидко закліпав.
— Певно що мій.
— Ні, не ваш, капелане. Ви знову брешете.
— Але я щойно сам розписався! — скрикнув капелан розлючено. — Ви ж бачили, як я писав.
— Саме так, — з гіркотою відповів майор. — Я бачив, як ви писали. Тому ви не можете заперечити, що це ви написали. А людина, яка може збрехати про свій почерк, буде брехати про що завгодно.
— А хто брехав про мій власний почерк? — закричав капелан, забувши про страх у раптовому нападі злості й обурення. — Ви збожеволіли чи як? Про що ви торочите?
— Ми вас попросили написати своє прізвище своїм почерком. А ви цього не зробили.
— Як це не зробив? Чиїм же почерком я написав, якщо не своїм?
— Чиїмось чужим.
— Чиїм?
— Оце ми і збираємось вияснити, — пригрозив полковник.
— Зізнавайтесь, капелане.
Капелан переводив погляд з одного чоловіка на другого зі щораз більшим подивом і тривогою.
— Це мій почерк, — із запалом ствердив він. — Де ж тоді мій почерк, якщо це — не мій?
— Ось тут, — відповів полковник і зі зверхнім виглядом кинув на стіл фотокопію солдатського листа, в якому все, крім звертання «Люба Мері», було закреслене, а цензор дописав «Я вмираю за тобою. Р.О. Шипмен, капелан Збройних сил США». Капелан почервонів, і полковник, глянувши на нього, зневажливо всміхнувся. — Ну то як, капелане? Знаєте, хто це написав?
Капелан відповів не відразу; він упізнав почерк Йосаріана.
— Ні.
— Ви ж читати вмієте, адже так? — глузливо провадив полковник. — Автор підписався своїм прізвищем.
— Тут моє прізвище.
— Значить, ви це й написали. Що і треба було довести.
— Але я цього не писав. І почерк
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пастка-22», після закриття браузера.