Читати книгу - "Темнота"

— Нічого, Іване Григоровичу, все буде гаразд. Операція була конечна, Людмила Карлівна під моїм доглядом, за нею багато неясного… Але тобі особисто нічого не загрожує. Між іншим: ти, здається, знайомий з графом Демідовим? — Мороз підтакнув. — Його також знято і з останньою партією направлено до твого табору. Візьми його під свою опіку, це бажання товариша Сталіна.

І тут розмова коротка і формальна. Ягода із своєю таємничою посмішкою робив враження, ніби він хоче щось сказати. Але не сказав нічого. Мороз летить назад до Чіб'ю і застає там вже комісію, що почала діяти без його відома. Лише згодом він довідався, що забрано біля сотні людей, а з ними також забрано з його «мертвої точки» Петрова, з його псярні Круглова, з його стайні Мишку Калиниченка. З Морозової прислуги забрано двох дівчат — Клаву Михайлову і Віру Сито. Ще пізніше Мороз довідався, що з Воркути викликано і невідомо куди відправлено колишнього чоловіка Людмили — Шпанова, як також із Щугорської рудні забрано кудись Іванова й Перцова.

Усіх забраних відділили від решти в'язнів, тримали їх окремо з дуже загостреним режимом, щодня допитували, з дерев'яних бараків, де все те діялось, цілими ночами доносились крики, реви, стогони, а в кінці січня більшість з них розстріляли на болоті в п'яти кілометрах від Чіб'ю, не закопуючи навіть глибоко трупів з розрахунком, що як тільки болото розтане, воно само все те втягне в себе.

Мороз «до всіх тих ідіотських справ» не втручається — чорт з ними! Хай роблять, що хочуть, йому на те все давно наплювать. Він отупів зовсім, перестав читати газети, «всю політику» вважав найбільшою огидою, яка тільки може на світі існувати, а всіх людей, що тим займаються, він би власними руками розпинав на дибах. І взагалі він отупів. Усе своє діло виконував далі, але робив те скорше автоматично, ніж свідомо.

Дома Мороз бував рідко, його будинок жахливо спорожнів, занедбався, захолов. Наталка, правда, далі господарила із своїми трьома дівчатами, але й вона якось дивно змінилася. Вона нараз, протилежно Іванові, почала саме цікавитись політикою. Газети, довгі звіти, безконечні збори активістів. З нею не все в порядку. Іван її не пізнає. Чого доброго вона ще захоче бути кандидаткою до місцевих рад. Виступає з гострими промовами, завзятюще громить безконечних ворогів народу, лютих аґентів міжнародної інтервенції, заклятих троцкістів.

В кінці березня, коли дихнуло весною, до Ухт-Печорлагу підсипано нову партію політв'язнів числом п'ять тисяч, а з ними також прибув і обіцяний граф Демідов. Мороз віднайшов його в санчастині номер два і ледве його пізнав, так він істотно змінився. Довга, худа, брудна подоба, що спокійно лежала на твердому тапчані і, видно, про щось міркувала. Поява Мороза помітного враження на графа не зробила.

— А! Це ви? — спитав він повільно, не повертаючи голови. — Ви тут начальник? Чув, чув. Беру вас, Федоре Федоровичу, до себе, — промимрив Мороз.

— До вас? О! Ну, до вас так до вас. Мені все одно, — відповів Демідов.

Мороз сказав вохрівцям довести старого до свого танку.

— Так, так, братці, — гомонів старий. — Не годжусь я вже в каторжани… Обережно, обережно! А то ще розсиплюся… Дякую, дякую! Велике спасибі! Курите? У мене там махорочка… Дали, аякже. Урки щось витягли, та не все…

Мороз примістив гостя в кімнаті, де свого часу, мешкав Андрій… Портрет старого Григора все ще пишно красувався на стіні. Глянувши на портрет, граф промовив:

— І тут він… Диви! Предок! Правильно, правильно! — Старого посадили в фотель…

— Вам чаю чи ванну? — запитали його.

— І того, і другого… Розуміється. Але я все ще наперед п'ю чай… — і щойно тут ніби він помітив, що зодягнений він у нову ватянку. Обмацував її пальцями і мимрив: — Диви… Убрали, як на парад… І не шкода їм обіжати Совєтський союз увагою до якогось там колишнього графа? А чи маєте ви, — несподівано запитав він Мороза, — які вісті від Тані? — І бачачи Морозове збентеження, сам відповів: — Хоробра, скажу вам, жінка… Казав їй вертатися, а вона мені на це: то вже ви, графе, вертайтеся… Творіть нове… Так і сказала: нове! Життя. А ми вже тут догниватимем між буржуями… Насміялася з мене…

— Нема часу! — різко обірвав старого Мороз. — Я мушу відійти. Тут вам принесуть чай, приготують ванну, а далі влаштовуйтесь за вподобою. Чого потребуєте — вимагайте!

Старий, здавалось, не слухав, що йому казали, щось своє мимрив і лиш коли Мороз зробив рух відходити, швидко заговорив:

— А! Ясно! Ясно! Розуміється! Робіть своє… На мене не зважайте… Ідіть, ідіть, голубчику! — І коли Мороз вже сягнув за клямку, старий ще кинув йому навздогін: — Ага! Було й забув… Хотів, щоб ви заглянули до мене… І то швидше! Може ввечорі…

Мороз вийшов, граф лишився сам, сидів у фотелі, голова опущена, руки вростіч на поруччях. Здавалось, він засипав і тільки іноді, ніби крізь сон, до себе мимрив:

— Хм… Діялектика… Кавзальність явищ… Лест… нот… лест… — Зводив поволі голову і довго, спокійно дивився на портрет старого Григора, що висів напроти нього, іноді похитував головою, здавалось, вів з ним мовчазну мову.

Згодом увійшла Наталка, принесла чай, хліб, масло.

— Здрастуйте, графе, — привіталась вона, підсуваючи столика, а в голосі її звучала іронія.

— Здрастуйте, — відповів старий і глянув на Наталку довгим, рівним поглядом. Наталка не дивилась на нього. — Це ви і будете та сама Іванова? — запитав він спокійно.

— Так. Це я, — відповіла вона певно. — Ось пийте чай, а потім буде готова ванна, — додала.

— Дякую! Дякую! — казав старий з виразом якоїсь загадковости і похитував головою. Наталка залишила його самого і вийшла.

А пізно ввечорі, біля дванадцятої, Мороз, вертаючись з роботи, помітив, що у старого ще світиться і постукав до нього. Демідов лежав у чистій, білій постелі, руки на грудях, але не спав. Дуже зрадів Іванові, заметушився, намагався звестися.

— Не трудіться, Федоре Федоровичу, — казав Мороз з дивною, натягнутою ніби з під маски, усмішкою. — Як почуваєте себе?

— О, гаразд, Іване Григоровичу… О, гаразд. І дякую, що зайшли… Сідайте десь тут… — Мороз намагався тримати себе. Він розучився говорити, розучився «поводитись», розучився навіть слухати. Він знає лише кричати, лаятись, приказувати.

— Вибачте, Федоре Федоровичу! Пізно вже…

— О! Не пізно… Для