Читати книгу - "Lux perpetua"

— Копальня у Блейбергу, — службовець Фуггерів поправив манжети вамса, — не діє. У ній більше не видобувають галеніт, бо підземні води заливають штреки. Над відведенням води з шахт там зараз якраз трудяться спеціально викликані фламандці, фахівці в таких справах. Ви їх проженете, спалите вітряки і зруйнуєте відпомповувальні пристрої.

— І тоді вода, — закінчив Шарлей, — остаточно затопить копальню. І вона вже ніколи не працюватиме. Це все?

— Ні, - заперечив службовець. — Є ще один об'єкт. Село Рудки над Клодницею. На його західній окраїні є officina ferraria. Кузня заліза, фришувальня і вапнярка. Спалите це все. Дощенту.

— Щоби добратися до названих місць, — зауважив Шарлей, — потрібен далекий рейд, глибоко на ворожу територію, через їхні пости та загони. Це великий ризик. Дуже великий.

— Він врахований в обіцяному lucrum. І гадаю, що пропорційно.

— Це ми ще побачимо. Коли ви назвете суму.

— Не про суму йдеться.

— Он як? А в чому тоді?

— Lucrum, про який ідеться, подорожує чорним фургоном. Хтозна, чи не тим самим, що й тоді.

— Повторіть, якщо ваша ласка.

— Гроші, - службовець Компанії Фуггерів сплів руки на грудях, — належать особі, яка тоді, у вересні 1425 року, наказала напасти на колектора і заграбати зібраний податок. Той самий фургон, який тоді у вас висмикнули з-під носа, тепер везе скарб до Отмухова, твердині, стіни якої повинні гарантувати безпеку і вберегти від пограбування. Я знаю, яким шляхом їде фургон, знаю, що в нього, щоби не привертати зайвої уваги, скромний ескорт. Що ти на це скажеш, милостивий пане Шарлею? Хіба це не була б слушна нагода для реваншу? Хіба це не була б історична справедливість і моральна сатисфакція — заграбати в грабіжника награбоване? Якщо ви візьметеся виконати завдання, фургон буде ваш, я віддам його у ваші руки, ви його перехопите, перш ніж він доїде до мети. Вирішувати треба швидко. Але щось мені підказує, що я знаю, яке буде твоє рішення.

* * *

Дзвони Битома били на сполох. Будівлі копальні Блейберг палали, дим повністю закривав небо. Вогонь пожирав сараї, палаючий вітряк водокачки звалився, бухнувши іскрами. Серед пожежі миготіли люди на конях, вони нищили й палили все, що підверталося під руку. Палії, диверсійно-штурмовий загін Шарлея, добірні польські та моравські вершники.

«Що я тут роблю? — думав Рейневан. — Що я тут роблю?»

Дзвони били, вогонь шаленів, копальня гинула в пожежі. Рейневан і службовець Компанії Фуггерів спостерігали з узлісся на схилі пагорба.

— Битом, — покивав головою Рейневан, — через цю втрату геть підупаде.

— Але ж, — службовець глянув на нього так, ніби був здивований, — саме про це і йдеться. Щоби він підупав.

— Кому належали шахти?

— А нащо тобі це знати? їдьмо. Нам тут нічого робити.

— їдьмо, — Рейневан відвернувся в сідлі. - їдьмо, Самсо…

Він заціпенів, голос застряг у нього в горлі. Поруч із ним не було велетенського вершника на великому коні, а він готовий був поклястися, що ще мить тому той стояв праворуч від нього. Але нікого не було.

— Ти щось казав? — заговорив службовець. — Рейнмаре?

— їдьмо.

* * *

Вони поїхали лісами, униз по течії річки Клодниці, лівим берегом. Десятеро кінних: Рейневан, службовець і четверо його пахолків, та ще четверо озброєних паліїв ескорту. Близько полудня помітили велику хмару диму, що здіймалася над стіною бору на півдні, приблизно за півмилі.

— Це Шарлей, — легко здогадався Рейневан. — Другий об'єкт. Та officina ferraria. У селі Рудки, якщо не зраджує пам'ять. Великий дим — значить, і гута немала. Кому вона належала? Ага, справді, я й забув. Нащо мені це знати?

— Належала нам. Фуггерам.

— Як це так?

— Це гута Фуггерів, — стенув плечима службовець. — Шарлей тільки що підпалив власність Компанії. Воєнні руйнування. Рейнмаре, зачіпають усіх, усі зазнають збитків. Було би підозріло, якби Фуггери були винятком. Зрештою, цю гуту ми однаково мали закрити, вона була нерентабельна. У тебе дивний вигляд, Рейнмаре. Так, ніби тобі заціпило. Цікаво. Ти ж начебто займаєшся війною вже биті п'ять років. І все ще є речі, які можуть тебе приголомшити?

— Усе ще є. Але їх стає дедалі менше.

* * *

— Як пояснити, — наважився запитати Рейневан, — той факт, що ти тут присутній власною персоною? У лісах, де повно вовків і бандитів, серед війни і димів пожеж? Наражаючись на ризик, на труднощі та незгоди? Ти покинув свою розкішну контору, встав з-за столу, з-за якого звик потрясати світом. Чому?

— За столом, — відповів, помовчавши, службовець, — втрачаєш контакт зі справжнім життям. За документами перестаєш бачити реальний світ, за фактурами, векселями та акредитивами перестаєш бачити живу людину. Впадаєш у рутину, а рутина — це руйнівна річ. Крім того, добре час від часу забезпечити собі якийсь збудник. Відчути смак пригоди і ризику. Відчути, як кров швидше тече по жилах. Відчути, як…

Він не закінчив. З гаю на них вилетіли вершники. Деякі були у білих плащах. З чорними хрестами.

Рейневан ледве встиг натягнути арбалет, вистрелив, не цілячись, стріла прошила шию коневі, що мчав на нього, кінь став дибки і звалився разом із вершником. Решта накинулися на них і почали сікти. Поруч від удару меча захитався в сідлі палій. Рейневан ледве встиг ухопити його сокиру, розмахнувшись, гримнув ним по шоломі одного з нападників, додав ще раз, перш ніж коні їх розділили, побачив, як з-під вм'ятого гундсгугеля бризкає кров. Тієї ж миті йому самому лице забризкало кров'ю, вершники у білих плащах із хрестами немилосердно рубали фуггерівських пахолків, які мляво оборонялися. Палії один за одним падали під ударами на землю.

— Живцем! — гукнув лицар у воронованому обладунку, явно командир. — Живцем брати!

Службовця Фуггерів стягли з коня на землю. На Рейневана накинулися двоє, один висмикнув у нього сокиру. Другий, юнак з широко відкритими очима, намагався збити його з сідла руків'ям меча. Рейневан відібрав у нього зброю, схопив обіруч, за ефес і клинок, пхнув під наплічник, відчув, як лезо проходить крізь кільця кольчуги. Юнак закричав, зіщулився. Рейневан пришпорив коня, але було вже пізно. Його оточили з усіх боків, схопили. Один із хрестоносців, незважаючи на наказ брати живцем, примірився всадити меча в горло. Але не всадив. Не встиг.

Почулися вигуки, земля задудніла під копитами. На галявину диким чвалом вилетіли вершники. Чорні від сажі палії, на чолі з Шарлеєм із піднесеним над головою фальшіоном.

Раз-два — і битва закінчилася. Перш ніж можна було сказати Christe redemptor omnium, останній з-поміж хрестоносців рив шпорами пісок у передсмертних