Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

Отже, у вересні-жовтні 1919 р. Галицька армія опинилася між «трьох вогнів» — Добровольчою і Червоною арміями, а також епідемією тифу, яка нанесла остаточний удар по її боєздатності. Таке становище стало наслідком цілого комплексу суб'єктивних і об'єктивних факторів, з яких найголовнішим стало поглиблення військово-політичних суперечностей між галицьким і наддніпрянським таборами. В цей час суто політичні чинники фактично стали визначати всі військово-оперативні цілі, а уряд Директорії і Штаб Головного отамана все менше рахувалися з потребами та реальними можливостями УГА. Вона потребувала відпочинку ще перед наступом на Київ, але не отримала його й після залишення столиці, коли опинилася у стані крайнього виснаження. Потрібен був лише один місяць, щоб упорядкувати військові й тилові формації. Водночас, в Начальній Команді існувало переконання в необхідності переоцінки ситуації, зокрема — зачекати, доки ворожі сторони виснажать одна одну, а не «втискуватися» між ними, зазнаючи непотрібних втрат.

Залишалася нез'ясованою і стратегічна лінія стосунків з А. Денікіним.

***

Виходячи з критичного становища, в якому опинилася Українська Галицька армія в осінньо-зимовий період 1919–1920 рр., багато дослідників робить висновок, що єдиним порятунком був союз із Добровольчою армією А. Денікіна. Саме цим шляхом і пішло військове, а згодом і політичне керівництво Західно-Української Народної Республіки.

На початку листопада 1919 р. склалася настільки складна військово-стратегічна ситуація, що протягом буквально кількох днів УГА могла або остаточно загинути, зникнути, або якимись неординарними кроками спробувати здійснити вже важкодосяжне і, навіть, малоймовірне — зберегти хоча б її ядро у надії на прийдешнє відродження всієї формації. Ні уряд Директорії, ні штаб Головного отамана в цей час не могли запропонувати бодай якогось виходу з кризи.

Хоча союз з А. Денікіним зумовлювався дійсно безвихідним становищем, в якому опинилася УГА у Наддніпрянській Україні, його все ж навряд чи можна вважати невідворотним. Тим більше цей факт не слід розглядати як зміну (чи ж то зраду) ідейних переконань вояцтва. Просто у стратегічних поглядах командування він виявився найдоцільнішим виходом із конкретної критичної ситуації. В даному випадку, очевидно, можна погодитися з твердженням І. Мазепи, що якби проти галичан стояли поляки, то ніякі страхіття тифу та інші несприятливі умови боротьби не примусили б до такого кроку. Він зумовлювався «окремою психологією»: «Хоч з чортом, тільки не з поляком!»[856].

Уже після здачі Києва галицькому політичному і військовому керівництву постійно закидалося «денікофільство», а укладення договору між УГА та Добрармію дало наддніпрянським політикам «незаперечні аргументи», що галичани насправді є «зрадниками». Проте слід визнати, що наддніпрянський табір сам підштовхував галичан до такого трагічного кроку. Про це, зокрема, засвідчують відомі директиви Штабу Головного отамана про ставлення до Добрармії, які він видав напередодні та після походу об'єднаних українських армій на Київ. З одного боку, події 31 серпня і 1 вересня дали перший досвід порозуміння між командуванням галицької та денікінської армій, а, з іншого, сам С. Петлюра висилав власні делегації з метою погодження з Добрармією. І лише високомірна незговірливість

А. Денікіна та його генералів стала нездоланною перешкодою на шляху до реалізації планів Голови Директорії і Головного отамана військ УНР. Вкрай негативне особисте ставлення до С. Петлюри у А. Денікіна склалося ще в 1917 р., коли генерал був Головнокомандувачем Південно-Західного фронту, а С. Петлюра, як голова Українського генерального військового комітету, очолював українізацію армії[857]. Слід сказати, що останній, за свідченням того ж І. Мазепи (їм немає підстав не довіряти) готовий був у скрутні моменти і на замирення та союз з більшовиками[858]. І знову «винною» у зриві задумів С. Петлюри була противна сторона. Так що, враховуючи означене, у наддніпрянців було небагато підстав виступати у ролі суддів галичан, що повинно обов'язково братися до уваги неупередженими дослідниками.

Згідно з твердженнями добре обізнаного в тогочасних справах О. Левицького, думка про необхідність відновити контакти з командуванням Добрармії для укладення сепаратного перемир'я зародилася в Начальній команді десь у другій половині жовтня 1919 р.[859] Це опосередковано підтверджується наступними фактами. По-перше, 14 жовтня Начальна команда видала наказ про припинення антиденікінської агітації серед галицьких частин, хоча активна робота у цьому напрямі продовжувалася серед наддніпрянського вояцтва. По-друге, Начальна команда настирливо домагалася від штабу Головного отамана дозволу на припинення бойових дій УГА на денікінському фронті[860].

«Денник Начальної Команди Української Галицької армії» та інші матеріали засвідчують, що протягом жовтня 1919 р. Начальна команда постійно надсилала до канцелярії Диктатора звіти про катастрофічний стан Галицької армії. Їхній зміст зводився до того, що більшість вояків — 30 тис. — була хворою на тиф, а решту — 20 тис. стрільців — з бойових і тилових формацій, неминуче очікує така ж участь. Проте політичне керівництво ЗУНР не здійснило реальних кроків для покращання ситуації. На надіслану військовим командуванням 20 жовтня пропозицію направити галицьку делегацію до командування Добрармії, щоб розпочати переговори про укладання перемир'я, Є. Петрушевич відповів, що для цього «немає причин», тому вона «не висилається і не вишлеться». Отримавши другу, настирнішу телеграму, Диктатор «рішуче заборонив» ведення «всяких переговорів»5.

Таким чином, Начальна команда опинилася перед альтернативою: продовжувати відступ, що неминуче призвело б до втрати армії, або ж власною волею, всупереч директивам політичного керівництва, вжити заходів для укладання сепаратного перемир'я з ворожою стороною. Командувач УГА генерал М. Тарнавський обрав другий шлях, чим взяв на себе важкий тягар величезної історичної відповідальності. Головний мотив, яким він керувався, приймаючи таке рішення, у своїй основі виглядає доволі переконливо: без збереження війська неможлива подальша боротьба за українську державність.

Важливо відзначити, що пошук виходу з кризового становища вівся паралельно двома різними шляхами: через відновлення соборницького фронту з наддніпрянцями та шляхом укладення сепаратного договору з денікінцями. Про намагання та перспективи відновити боротьбу соборним фронтом засвідчила нарада наддніпрянського та галицького політичного і військового керівництва, що відбулася 28 жовтня 1919 р. у Вінниці.

Вказавши на ріст дезертирства, на важке матеріальне становище та інші негативні явища, що охопили армію, представники Начальної команди виступили з гострою критикою Головного отамана та його партійного оточення, вимагали провести кадрові зміни в уряді та ввести туди представників військового командування. Висловивши подив, що УГА ставить вимоги політичного характеру, С. Петлюра запевнив, що ситуація не безнадійна, бо більшовики схильні до переговорів, а, крім того, на допомогу українцям із