Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

Поки юнаки та дівчата готували до польових робіт розчищену зливою землю, Руйнівник сам очолював виконання власного задуму. Та коли розчистка землі під оранку та сівба стали звичайною повсякденною працею, він, як я вже казав, все більше вдавався до певної роботи, яку виконував власноруч.

Уже замолоду був у ньому потяг до самотності, який з віком проявився цілком недвозначно. Бабуся казала, що ця риса, скоріш за все, не була властива Руйнівникові, коли він ще колобродив напідзамчі, а з’явилася, коли він оклигував від опіків, лежачи пластом, під навісом на прискалку у шкаралупі чорної мазі:

— Станеш відлюдьком, як полежиш без руху півсотні днів, немов мумія чи лялечка комахи…

Руйнівник, що дедалі схилявся до самотньої праці, крім опорядження «великої загати», насадження дерев та щоранішніх «вправ», коли він роздивлявся, чи не впала якась напасть на їхній новий світ, захопився, особливо коли впевнився, що висаджені ним дерева добре пішли в ріст, розбивкою «саду ста трав».

Як казала бабуся, що сама добре зналася на зіллі, спершу Руйнівник мав на меті створити взірець городу, зібравши там їстівні рослини. Далі він висадив найрізноманітніші цілющі трави, щоб лікувати мешканців долини від усіляких хвороб. А крім лікарських, виростив і отруйні зілля, які, до речі, в подальшому відіграли неабияку роль.

Міркуючи про Руйнівника як про людину, що викохала «сад ста трав», я сприймав його скорше не як затятого відлюдька, а як добру на. Гадаю, що саме через це він і відсторонився від інших жителів долини.

Донедавна щоосені дівчатка з нашого селища вибиралися гуртом до «саду ста трав» прикрасити волосся китицями красноплодника, що розрісся від часів Руйнівника на справжню хащу, де величезні пеньки повикидали пагони, а старі покручені стовбури переплелися гіллям. Слухаючи, як Руйнівник, що самотужки спромігся розбити в тих нетрях «сад ста трав», ставав із роками суворою до безжальності людиною, я відчував подив і водночас смуток.

Уперше я подумав про Руйнівника як про бездушного утискувача, коли почув від бабусі, до чого ще, окрім риболовлі, слугувала його «велика загата».

Бабуся розповідала цю історію не так, як завжди, без звичайної примовки.

До тієї розповіді спричинився незвичайний обряд сплаву ліхтариків на свято поминання небіжчиків Бон у нашому селищі. Біля річки, під мостом посеред долини, збиралися діти в літніх кімоно й пускали на воду човники з гілок, обтягнуті папером, із свічками. Багато хто в нашому селищі, яке донедавна постачало рослинний віск усій країні, ще мав довгі свічки ручної роботи.

Паперові човники, до дна кожного з яких було припасовано цвяшком обрізок такої свічки, пливли, мерехтячи вогниками, до вирви у «шийці» і там згоряли. Бо на поверхні води було напнуто сітку, і та не пускала їх далі, на мілководдя до «великої загати».

У давнину замість сітки було начиння з трави та паростків бамбука. Воно слугувало не стільки для риболовлі, скільки для того, щоб перепиняти все, що спливало річкою до пониззя. Бо могло виказати тамтешнім мешканцям, що в долині живуть люди. Легенда мовить, ніби друзі Руйнівника були невдоволені тим, що їх без кінця відволікають від розчистки землі під оранку, й без того марудної роботи, щоб переробляти та поліпшувати приладдя у загаті.

Але Ооба заспокоювала їх, пояснюючи, що риболовлю затіяно на їхню ж користь.

Якось під час свята Бон, саме того вечора, коли пускають по річці ліхтарики, бабуся, наче згадуючи випадок з власного дитинства, розповіла ось що.

Коли «велика загата» була готова, Руйнівник невдовзі поставив собі хижу на березі, нібито щоб наглядати за риболовлею.

Але здебільшого він вивуджував із річки те, що хтось із його товаришів ненароком упускав у воду. А тоді немилосердно доскіпувався, хто саме був той недбалець. Під час розчистки землі хлопці й дівчата, як видно і з картин пекла, випалювали пні, що під час зливи принесла повінь. Але щоразу, перш ніж розвести багаття, Руйнівник підіймався на «приступку з десять мат» під тополею і впевнювався, чи такої погоди не буде видно диму з долини. Тож пні палили лише в дні, коли в лісі був достатній вітер, аби відразу розігнати дим.

Отже, Руйнівник був іще й наглядачем, який пильнував, аби його односельці не виказали мешканцям пониззя річки чи дроворубам, що працювали в довколишніх горах, таємницю, тобто що тут існує нове селище.

Отак на новій землі у лісовій долині споруджувалося селище, під час якого Руйнівник дедалі більше висувався на чільне місце.

Коли я слухав бабусині розповіді, мені здавалося, ніби будівництво тривало нескінченні роки, що від самої спроби уявити їх аж в очах темніло. Проте по-бабусиному виходило якось так, що люди й незчулися, як обабіч дороги понад річкою звелися хатини, куди поперебиралися з печер край лісу; ба навіть як хати постарілися, а в них самих — колишніх хлопців та дівчат, що разом піднімалися річкою до скелини — понароджувалися й повиростали діти та онуки. Я зрозумів ще з бабусиних оповідей, що на них знову чекала важка справа, затіяна Руйнівником.

Від цієї пори і до отруєння Руйнівника відносився й період завершення будови селища, про який я слухав чи не з найбільшим хвилюванням.

Певного року Руйнівник почав закликати до себе одного за одним колишніх друзів, що жили в селищі (на тоді вже не новому, а скоріш підупалому) в колі власної родини, дітей та онуків.

У цій оповіді мене найперше приворожило те, що і Руйнівникові, і його товаришам давно минуло по сто років. Та й усі вони на той час «звелетніли».

Як каже легенда, перед заснуванням селища, коли Руйнівник, перетерпівши п’ятдесятиденну зливу та загоївши свої опіки, проламав чорний кокон мазі і явив відновлене біле тіло, він почав швидко рости і невдовзі став значно більшим від звичайної людини. За Руйнівником, що невпинно