Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

— Якщо там щось з’являлося.

— Авжеж. Бойові маги дезертирували, а солдати повбивали одне одного від нудьги. Бо ніщо так не нудить, як прикордонна служба.

Еккенгард дивився, як обоє шпигунів обмінялися усмішками. Тепер не йшлося про утримання таємниці — лише про те, щоб обміняти її на щось цінне. А оскільки Хорт тут був гостем, то не повинен був ставити надто гострих умов — звісно, якщо не мав наміру штурмувати замок. За одним словом Ґентреля він міг опинитися за брамою.

От тільки це означало б проголошення війни між розвідками.

Він кахикнув. Обидва водночас глянули на нього, а він відчув, як їхні погляди немов прибили його до спинки стільця. Напруга в кімнаті була більшою, ніж він припускав.

— Які сни були у ваших людей? — поставивши запитання, він одразу підніс бокал до губ і промочив горлянку. Надто вже вона пересохла під цими поглядами.

— Різні, — Вельґеріс не відводив від нього очей, і погляд той був недобрий, жорстокий та слизький. — Сни про катування та вбивства, про чудовиськ, які вбивають і пожирають людей — і про людей, які перетворюються на чудовиськ. Про чорний місяць, проміння якого вбиває все живе, про червоного чотирирукого велетня, який виринає з-за горизонту — такий великий, що лінія виднокраю ховає його аж по пояс. У трьох руках велетень тримає зброю, в четвертій — щось мале та біле, яке кричить так, що в людей рвуться серця. Про шестиногих лускуватих створінь без очей, які бігають кам’яною рівниною та полюють на все, що рухається. Про клітку зі скляних шипів, що стоїть на високому, як гора, стовпі, — він змінив тон, заговорив тихіше, його погляд втратив гостроту. — Клітка настільки тісна, що в ній доводиться сидіти, згорнувшись у клубок, непорушно, бо навіть глибоке дихання призводить до того, що шипи втикаються в тіло. Це — знаряддя катування, і воно потроху крутиться, показуючи всю рівнину, з потворами, шестиногими вартовими та гігантом — радше, бовваном, аніж живою істотою, що вилазить з-за горизонту, — Хорт відвів погляд і швидко потягнувся за келихом. Зробив кілька ковтків. — Голову треба тримати притиснутою до колін, не можна навіть ворухнутися, зітхнути, крикнути. Можна лише сидіти…

— Ти бачив це уві сні, — Ґентрель скоріше стверджував, ніж питав. — Ти відважився зняти заслони й дивитися сни разом із іншими.

Вельґеріс послав йому бліду посмішку.

— Я мав переконатися, що мої люди говорять правду. Бачив цей сон лише раз — і до сьогодні відлуння цього кошмару будять мене вночі.

Старший шпигун кивнув і почав забирати посуд зі столу, безцеремонно ставлячи його на підлогу.

— Покажи йому малюнки, — буркнув, вказавши на шафу за своєю спиною.

Еккенгард встав і підійшов до меблів. Шафа не була зачиненою, що означало, що Ґентрель від самого початку очікував на саме такий розвиток подій. Це також могло означати, що або він був ясновидцем, або ж візит Вельґеріса не став для нього такою несподіванкою, як він удавав.

Відчинивши дверцята, Еккенгард побачив кілька полиць, заповнених стопками паперу. Папір був доволі дорогим матеріалом, але все одно дешевшим за пергамент, яким вони спершу користувалися. Крім того, в нього була принаймні одна важлива якість: у разі чого, його було легко знищити.

Він мовчки приніс кількадесят листів і поклав їх на столі. Частину він уже бачив, і кілька разів ці сюжети навіть приходили до нього уві сні.

Вельґеріс почекав, поки молодший Щур займе своє місце, а потім потягнувся за першим листком. Його худі пальці тремтіли. Гігант, який висувався з-за горизонту, мав дивні, більш тваринні, ніж людські риси обличчя, а його чотири руки, здавалося, молотили повітря в битві з невидимим супротивником. Мав три різновиди зброї: незвичний меч із клинком, що розширявся догори, сокиру та короткий чи то спис, чи то спонтон. У четвертій руці, нижній лівій, він теж щось тримав. Лють, якою пломеніло його обличчя, лякала навіть на ескізі, виконаному вугіллям.

Ще один малюнок. Дві шестиногі потвори б’ються, а може, злягаються. Видно лише фрагмент однієї морди: сліпої, з пащею, повного абсурдно довгих ікл. Пазурі, луска, хвіст із шипами.

Істота з тілом людини, з двома парами ніг, які закінчуються потужними пазурами та великими чорними крилами замість рук, притискає до землі людський тулуб із вирваними кінцівками. Блищать кінчики кісток, молотять повітря, розкритий у крику рот нещасного робить обличчя беззбройним, як у дитини. Обличчя потвори копіює обличчя жертви, але воно сповнене абсолютної байдужості.

Наступний малюнок: летюче створіння присіло на камені на дальньому плані. Воно — лише тінь, абрис, контур. На першому плані, на землі, лежить жертва. Її обличчя має ті самі риси, що на минулому малюнку, але воно спокійне, байдуже, наче маска.

Кінці відірваних передпліч замазані чорним. З кожної кукси виростають по дві кігтисті ноги.

Наступні ескізи. Люди, насаджені на палі, розіп’яті, четвертовані та розірвані на шматки. Люди, які перетворюються на потвор і полюють на інших людей. Діти…

Хорт потягнувся за келихом, випив одним ковтком, наповнив знову.

— У тебе був такий сон? — Ґентрель не зводив із нього погляду.

— Уві сні… уві сні я бачив усе це здалеку. З клітки.

— Солдати, які вижили, описували деяких із цих потвор. А ще кілька таких, яких немає на малюнках.

Вельґеріс відклав листки, мимоволі витер руку об штани.

— Звідки вони у вас? Ці малюнки, — додав.

— Звідки ви знали, що тут є люди, які вціліли в різанині? Питання за питання, надійшов час торгів.

— Ми маємо декого в Щурячій Норі.

— Як і ми у Псарні. Знаємо про це; ви знаєте, що ми знаємо; ми знаємо, що ви знаєте, що ми знаємо, — голос старшого шпигуна був просякнутий сарказмом. — Ім’я.

Хорт похитав головою.

— Щось за щось. Хто намалював ці малюнки? Вони… просто кричать до мозку, еге ж?

— Боги! Якби ти зняв заслони, тримаючи їх у руці, ти кричав би, немов тобі виривають руки та ноги. Якби я дозволив їй малювати на чомусь твердішому, ніхто в замку не зміг би заснути, хоча шафа повинна стримувати цю Силу.

Значить, Вельґеріс був чародієм. Еккенгард чув якісь плітки на цю тему, але обидві розвідки старанно оберігали інформацію про магів у своїх лавах. У разі війни такі люди ставали першою