Читати книгу - "Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса"

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

На коротку мить час перестав існувати. Діагор, який починав уже коцюбнути від холоду, раптом усвідомив, що говорить упівголоса з масивною темною постаттю розгадника, обличчя якого не було видно:

— Я ніколи не міг навіть уявити, що Трамах… Тобто… ну, ти розумієш мене… Я ніколи й подумати не міг… Цнотливість була чи не головною його чеснотою, принаймні так мені видавалося. Останнє, що могло мені спасти на думку, це… Зв’язатися з безсоромницею!.. Він же був іще хлопчиком!.. Я й гадки не мав, що в нього вже були ефебові бажання… Коли Лісіл мені це розповів…

— Тихо, — зненацька промовила Гераклова постать. — Слухай.

Почулися швидкі шкряботливі звуки, немовби хтось ішов по камінню. Діагорового вуха торкнулося тепле дихання розгадника, а тоді почувся його голос.

— Стрімко кидайся на неї. Затули рукою промежину й остерігайся її колін… Спробуй її заспокоїти.

— Але ж…

— Роби те, що кажу, бо вона знову втече. Я надам тобі допомогу.

«Що він має на увазі — “надам допомогу”?» — подумав Діагор, вагаючись. Але часу запитувати не було.

У місячному світлі на перехресті килимом розіслалася зграбна, прудка й мовчазна тінь. Коли, нічого не підозрюючи, вона втілилася в людську постать поруч із Діагором, він кинувся на неї. Гущавина напахченого волосся несамовито заметлялася перед його обличчям, а м’язисте тіло заборсалося в руках. Діагор штовхнув цю істоту на стіну перед собою.

— Заради Аполлона, годі! — вигукнув він і притиснув її своїм тілом. — Ми тобі нічого не зробимо! Ми лише хочемо поговорити… Заспокойся… — істота перестала пручатися, і Діагор трохи відступив від неї. Обличчя не було видно: його затуляли долоні. Крізь пальці, довгі й тонкі, як стебло лілії, блищали очі. — Ми лише хочемо поставити тобі кілька запитань… Про ефеба на ім’я Трамах. Ти ж знала його, чи не так?

Філософ гадав, що вона, заспокоївшись, зрештою розчинить двері своїх долонь, відслонить це запинало, хистке, мовби з тоненького листя, і покаже обличчя. Та враз у низ живота неначе вдарила блискавка. Перш ніж відчути біль, Діагор побачив світло, сліпуче й бездоганне, що залило йому очі, немовби рідина, яка виповнює посудину. Біль трохи вичекав, зіщулившись між ногами, а тоді випростався, розлючений, різко злетів угору й вибухнув у свідомості, вибльовуючи уламки скла. Філософ упав додолу, кашляючи, і навіть не відчув удару колінами об каміння.

Зчинилася руханина. Геракл Понтор кинувся на істоту. На відміну від Діагора, він із нею не церемонився, а схопив за тонкі руки і змусив швидко відступити до стіни. Вона застогнала, охнула по-чоловічому, і розгадник припер її до стіни. Істота пручалася, але він навалився на неї своїм огрядним тілом, щоб вона не змогла застосувати коліна. Побачивши, що Діагор важко підводиться, Геракл швидко промовив до своєї бранки:

— Ми не заподіємо тобі нічого лихого, хіба що ти не залишиш нам вибору. А якщо ти знову вдариш мого товариша, вибору в мене не залишиться.

Діагор поквапився йому на допомогу.

— Цього разу тримай її міцно, — сказав Геракл. — Я ж попереджав тебе про її коліна.

— Мій друг… каже правду… — Діагор хапав ротом повітря на кожному слові. — Я не хочу тебе кривдити… Розумієш? — Істота кивнула, однак філософ не послабив тиск на її плечі. — Ми лише поставимо кілька запитань…

Боротьба раптом стихла, як стихає відчуття холоду, коли м’язи напружуються під час швидкого бігу. Діагор побачив, як істота вмить перетворилася в жінку. Він уперше відчув пругку опуклість її грудей, стрункий стан, виразний запах і плавність її дужого тіла; перед його очима витворилися темні кучері, тонкі руки й обриси фігури. Урешті він вловив риси її обличчя. «Вона дивна», — перше, що спало йому на думку. Не знати чому Діагор уявляв її неймовірно вродливою. Утім, красунею жінка не була: кучеряве волосся скидалося на розкошлане хутро; очі — завеликі й світлі-світлі, як у тварини, хоча кольору їхнього в темряві не було видно; худі вилиці позначали обриси черепа під туго напнутою шкірою. Діагор відступив, збентежений, досі відчуваючи, як біль повільно пульсує в низу живота.

— Ти Ясінтра? — запитав він, і пара його дихання оповила слова.

Обоє відсапували. Дівчина не відповіла.

— Ти була знайома з Трамахом… Він відвідував тебе.

— Пильнуй за колінами… — наче звідкілясь іздалеку долинув Гераклів голос.

Дівчина лише мовчки дивилася на нього.

— Він платив тобі за ці візити? — Діагор сам до пуття не знав, чому запитав про це.

— Звісно, що платив, — відказала вона. Обидва чоловіки подумали, що не кожен ефеб має такий басовитий голос, що скидався на гудіння гобоя в печері. — За Бромієві ритуали належить платити пеанами, за Кіпридині[26] — оболами.

Діагор невідь-чому відчув образу: можливо, через те, що дівчина не видавалася переляканою. А її товсті губи, чи не насміхаються вони над ним у темряві?

— Як ти з ним познайомилася?

— На торішніх Ленеях. Я танцювала у процесії. Він побачив мене й розшукав згодом.

— Він розшукав тебе? — не ймучи віри, вигукнув Діагор. — Таж він тоді був іще зовсім хлопчиком!..

— Мене розшукують чимало хлопчиків.

— Ти, мабуть, кажеш про когось іншого…

— Я кажу про Трамаха, юнака, якого загризли вовки, — відказала Ясінтра.

Геракл нетерпляче втрутився в розмову:

— За кого ти нас узяла?

— Не розумію, — Ясінтра обернула свій водянистий погляд до нього.

— Чому ти кинулася навтьоки, коли ми запитали про тебе? Ти не з тих, хто тікає від чоловіків. Кого ти чекала?

— Нікого. Коли мені заманеться, тоді й тікаю.

— Ясінтро, — промовив Діагор, який начебто заспокоївся, — нам потрібна твоя допомога. Ми знаємо, що з Трамахом щось коїлося. Його мордувала якась серйозна проблема. Я… Ми були його друзі й прагнемо дізнатися, що з ним сталося.