Читати книгу - "В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський"

— Спасибі за тепле слово, а цим панам за доброзичливість, — гірко посміхнувся Микола, показуючи вибиті зуби.

— Ти, мабуть, не досить чемно розмовляв з паном обер-лейтенантом, — улесливо пожартував Пецюра.

— Все найгірше — позаду. Які можуть бути рахунки між своїми, — примирливо втрутився рудий. — Тепер, коли я переконався, що ви наш, пробачте мені колишні сумніви. Така служба! І якщо ви не образилися й готові вважати мене своїм другом, дам вам одну рекомендацію: тримайтеся й надалі пана Пецюри!

Микола й сам розумів: якими б мотивами не керувався рудий, орієнтуючи його на дружбу з Богданом, йому треба було в цій ситуації погодитись. Атестація, яку, без сумніву, дав йому в гестапо Пецюра, полегшила проходження першої перевірки.

— Розумію. А зрозуміти — значить пробачити, — підробився під загальний тон розмови Клинченко. — На доказ цього запрошую пана Пецюру і вас, панове, поснідати зі мною десь у ресторані… Звичайно, якщо я вже вільний і мені буде повернуто двісті рейхсмарок, взятих під час обшуку.

— Де ви їх, до речі, взяли? — не стримався рудий. — Я зовсім забув спитати вас.

— Це можу пояснити навіть я, — заступився за приятеля Богдан Мирославович. — Пан Вейдель, ну, той «дядя», вимагав за родичання тисячу марок. Клинченко і наміняв таку суму в одного валютника. А потім ми сторгувалися за вісімсот. От і лишилося дещо на перший випадок. Гроші чесного походження, пане обер-лейтенант, і ви можете поснідати з нами, не псуючи собі апетиту.

Обер, проте, запрошення не прийняв, посилаючись на перевантаженість невідкладними справами. Зате жандарм, переглянувшись із своїм начальником, погодився, але з одним застереженням: не снідати, а вечеряти в ресторані. А до вечора Клинченку слід відпочити, полікуватися примочками, які він дасть.

Все це запропоновано було так, ніби зуби вибивав хтось інший, а пан жандарм ціле життя тільки те й робить, що піклується про чуже здоров'я.

Ресторан, куди привели Клинченка Богдан з Йоганом, стояв неподалік базару. Двоповерхова цегляна будівля далеко світила довгими, вузькими вікнами.

«Схоже на лютеранську кірху», — подумалось Миколі.

Але всередині було досить-таки затишно: на столиках лежали бездоганно білі скатертини, стояли вазочки із свіжими квітами. Полиці буфета в кінці зали аж гнулися від пляшок і закусок. Там, у фатерланді, німці вже такого достатку не бачили. Тут він теж був штучним. Населення голодувало. А гітлерівці жиріли, наживалися на величезних «ножицях» між курсом рейхсмарки і марки окупаційної.

Та звичайного для таких установ напису: «Тільки для німців» на дверях не було. Прислухаючись до голосів у залі, Микола переконався, що й говорять не тільки по-німецькому. Чути було і польську мову, і російську, і українську.

Пецюру й жандарма, видно, знали. Бо як тільки вони разом з Клинченком посідали в кутку за столик, до них одразу ж підскочив кельнер, вклонився і, вийнявши з кишені блокнота, приготувався записувати замовлення.

— Не бійся, — пожартував Богдан, звертаючись до Миколи, — щось із твоїх двохсот марок ще й лишиться, хоч ми тебе почастуємо добре.

Радячись з Йоганом, Пецюра почав замовляти закуски і напої. З кількості пляшок, принесених кельнером, Клинченко зрозумів, що жандарм напросився до ресторану не випадково. Дружня вечеря мала перетворитися на ще одну перевірку, точніше, була продовженням тієї, яку він пройшов удень в гестапо.

Перший тост проголосив Богдан:

— За успішну кар'єру Миколи!

— За моїх нових друзів і дружбу взагалі! — віддячив Клинченко присутніх за прихильність.

Жандарм ще більше почервонів з натуги, придумуючи своє заздоровне слово. Підвівся й вигукнув, як команду:

— За велику Німеччину!

Коли всі випили, Клинченко сказав:

— Я думаю, що талановитий німецький народ справді зробить колись свою державу великою.

Жандарм підскочив, вилупив блякло-голубі очі і, подавшись усім тілом у бік Клинченка, кинув, підкреслюючи кожне слово:

— Ми вже велика імперія. Розумієш? Уже! Велика на тисячоліття. І зробив Німеччину такою не народ, а наш фюрер. Якщо ти, комуністіше швайн, не зарубаєш собі цього на носі, я відправлю тебе туди, звідки ти сьогодні вийшов!

«Чорти б мене взяли, — вилаяв себе Микола, — сидить у мені агітатор і вискакує, коли й не треба. Ляпнув, а тепер викручуйся…»

— Пробачте, гер Йоган, — продовжував Клинченко вголос, — забув, що перебуваю серед людей, з якими можна говорити одверто. Ех, не скоро вдасться мені, видно, позбутися машкари, яку колись доводилося носити.

— Штрафну хай п'є, штрафну! — запропонував Пецюра і підморгнув жандармові.

Микола зробив контрхід.

— Оскільки це фактично тост за фюрера, — констатував він, — не можна його іменувати штрафним. І взагалі це досить важливий привід для того, щоб вихилити всім.

— До дна! На ньому — істина, — підтримав Богдан. Йому не терпілося швидше висмоктати свій келих.

— У вас, гер йоган, є дружина? — раптом спитав Микола.

– Є, а що?

— За її здоров'я!

Не встигли жандарм з Пецюрою підтримати здравицю, як Клинченко вже запропонував ще два тости. І обидва таких, що хоч-не-хоч, а залити за комір довелося.

— Без закуски не можна, — протестував Йоган, але язик йому вже заплітався.

Та коли глянути збоку — найп'яніший був Микола. Він голосно розповідав якісь анекдоти, ліз з обіймами до жандарма, кричав кельнерові, щоб ніс ще горілки.

Зовсім не для товаришів по чарці удавав він, ніби перебрав. Ті двоє вже й «мама» вимовити не могли. Та якось інтуїтивно Клинченко відчував на собі весь час чийсь погляд.

Чекістська спостережливість допомогла знайти ті очі, що стежили і за ним, і, мабуть, за іншими.

Із сигаретою в руці Микола нахилився до когось за сусіднім столиком. Попросив вогню. Прикуривши, раптом випростався, оглянувся, і їхні погляди зустрілися. Тепер він уже був переконаний, що спостерігав за ним чоловік, який сидів через столик. Це був невисокий, але добренько напханий дядько в чорному костюмі-трійці. З-за вирізу камізельки виглядала біла сорочка з целулоїдним комірцем. Чорна краватка з золотою шпилькою надавала йому солідного вигляду. А пооране вже досить глибокими зморшками чоло і лисина, врізана аж за маківку, сивина на скронях свідчили, що поважному панові вже десь за п'ятдесят.

Перед лисим стояла пляшка коньяку, який він повільно смоктав з маленької чарочки,