Читати книгу - "Веле Штилвелд: Сни далеких світів, Веле Штылвелд"

Я йшов по незнайомому, але давно знайомому мені Місту. Це було місто війни. Це було Місто надій. Це було Місто, з якого давно пішли всі, хто збирався в дорогу, куди б там не було... Залишились найстійкіші, найбеззахисніші, і тому – най-най...
А ви що думали, що все могло бути інакше? Та ніколи в житті жодна нормальна людина не залишилася б тут за власним бажанням! Та ще й під час цих нескінченних бомбардувань, якби влада не задушила їх мізерними пенсіями та зарплатами… Просто черговий раз на всіх нас, бідолах, вирішили провести ще один страшний експеримент з цими нескінченними бомбардуваннями, десятками і сотнями трупів у квартирах, на сходових майданчиках будинків та просто на вулицях знову зруйнованими історичними будівлями...
Єдине, що не змогли ще зруйнувати, це давно забутий давній портал. Звичайний портал часу так і залишився поза досяжністю тих недалеких людей, які почали це нескінченно злобне протистояння.
А в результаті ось що виявилося... Портал, як був, так нікуди і не подівся, а до нього ще й додалася реклама. І жив цей давній портал часу за своїми завжди законами, але ще й рекламою, мовляв, ось вам, будь ласка, черговий сервіс у додаток.
Мовляв, збережіть номер вашого смартфона на перетині смуги реальності з виключно вашою реакцією на ваш індивідуальний голос та індивідуальний пароль. А далі слідувало звичне: вартість послуги - час трафіку, а до нього основні та додаткові умови дії послуги, де враховувалися всі ті самі непередбачені випадки, коли послуга може бути перервана, і де зазвичай вказувалися обставини форс-мажору і суворо прописувалося не допускати самого клієнта втручатися в цей самий форс-мажор своїми некомпетентними діями... Та й усе таке інше.
Гаразд, підписав я цей кабальний договір. І ось чому...
Мені завжди здавалося, що люди не бачать того, що лежить на поверхні горизонту їх сприйняття навколишньої реальності, але я чомусь вмію відчувати цю поверхню якимись дивними внутрішніми сенсорами, які не виходять назовні за жодних непередбачених незручностей цього підлунного світу.
Так ось, всі ці внутрішні п'явки вічно ворушаться в мені. І головне, що в цих п'явках справді образливо те, що від них не можна просто так ось легко позбутися, тобто взяти і відкинути.
Коротше, я підписав цей, здавалося б, кабальний договір, і отримав можливість порадувати не тільки себе, а й своїх внутрішніх п'явок. Одним словом, погнали лебедів, а якщо що, то, потрапивши в лайно, не чиркай! А то, як же без п'явок?!
А крім того, без такої нової смарт-послуги нині в минуле не пропускають жодні портали. Або прямо на вході пред'яви свій смартфон з оплаченою хронометрією, або ступай собі мимо. Ось я й пред'явив, хоча й розумів, що цей липовий договір давно і міцно вже не кошерний, та й п'явок своїх пам'ятав у всьому незліченному безлічі... Ну гаразд... Взяв і пред'явив тут же на віртуальному КП, після чого й отримав право увійти прямо в портал.
А з цим порталом теж не все так собі гаразд. Він, хоч як кажуть, і заносить у минуле, але ось кого і куди, - заздалегідь не повідомляє...
Ну, гаразд, у мене є смартфон з придбаною заздалегідь хронометрією, по якій завжди можна точно або майже вчасно сказати слово: «Аларма», але це тобі не Vodafone і навіть не вітчизняний Київстар – це тобі вже якийсь особливий новий оператор трансфона.
До речі, саме з нього і здійснюється управління минулим, хоча на вигляд це звичайний смартфон, але програма в ньому з певним видозміненим кодом.
Одним словом, відомо, що на сьогодні на Землі існує 50 порталів на інші планети, або в минуле чи навіть у майбутнє...
Але тільки в майбутнє я не поспішаю. Я завжди згадую казку Ганса Крістіана Андерсена про те, як один дивак захотів потрапити в майбутнє, і потрапив якраз на свої похорони. Лежить він, значить, на столі в труні такий гарний, а навколо нього ходять небагато відвідувачів, кожен з яких свою думу думає.
І мало чого в цьому хорошого: хоч навіть політ дурної мухи чув цей дивак. Після цього чомусь і мені не захотілося в подібне майбутнє...
Гаразд, що до інших планет, то з цим ще можна й почекати, - прийде час, переміщуся від гріха подалі з цієї грішної землі, а поки я підійшов до порталу, натиснув на кнопку смартфона, і чортовий хронофон виніс мене прямо до будівлі НКВС у місті Києві в 1935 році!
От скажіть, якого біса, – ні лівіше і ні правіше, а строго перед входом до цього недоброго закладу, та ще в той недобрий час? А одяг на мені сучасного 2024 року, про який чого тільки не написали!
От, мовляв, прийде такий рік, і буде у вас і особливе комбінезонне обслуговування, і особливе взуття... Хто б ще мені комбідрес особливий здуру не приписав. Але я ж чоловічої статі. Тому мені було не до комбідреса: курточка американського підводника, звичайно, репліка - нічого більшого, американські джинси, білі кросівки adidas на пінопластовій підошві – все. Ах, ні, вибачте, ще блейзер, а на ньому намальований білий ведмідь і, звичайно, не російська і не Радянська військова база в Антарктиці з білим ведмедем...
Але ви мене розумієте: зараз така мода... Тільки ось розкажи цим з "осинками" кретонам, які тут же мене загребли, і щоб далеко не водити, привели прямо до підвалу, а там таких як я – по Проносу бродячих – безліч! І найголовніше, що до всіх нас ставляться привітно: усміхаються, але до часу, одним словом, чергову посмішку роблять...
– Звідки прибули? 
– З 2024-го року.
 – На який ляд вам знадобилася наша славна соціалістична епоха?! 
– Хотів поцікавитися… 
– Відповідь неправильна… – і тут же в морду важким кулаком, і вслід за цим не новим відром жахливо крижаної і дуже нечистої тухлої води, вельми огидної властивості. Окропили з голови до п'ят, і знову за своє… 
– Ну, от, тепер ви хоч трохи починаєте походити на людину, а людина вона те, що вона має. Перш за все, це властивість розкладатися на гнилі молекули. Навіть у нас вже доведено, що на молекули… 
– Та я якось не хочу бути просто молекулою... 
– То якого біса ви до нас завітали: тут і без вас скупчилося багато ідіотів з різних поверхів невідомої нам реальності, хоча навіть ми вже розуміємо, що там у вас халепа, і ви вже повірте, усвідомлювати це нам нинішнім дуже неприємно. Тож, Сидоров, ти де там? Вріж йому ще раз по морді!... – І тут втретє мене булыжно вдарили по обличчю, від чого воно, як скло, почало синьо-фіолетовим відливом стікати далі до підлоги. 
– Ех, що тут сказати, – сумно вимовив загальноармійський майор і він же старлей НКВС. – Ось прийшла рознарядка просто бити всім вам, новоприбулим, морди до посиніння, тому що багато вас з майбутнього на нас звалилося… Що ж там відбувається у вас у вашому майбутньому?! Нам ще своїх катувати до допитувати, а тут ви валом пішли… Добре, що відразу пригріваємо і відправляємо на розчленування аж до молекул – для цього і великих зусиль нам не слід докладати: Сидоров, а ну вріж йому вчетверте. 
Сидоров тут же врізав, і я потух… Прийшов до тями не відразу… І відразу давай мені Сидоров сам же скаржитися мені на себе: мовляв, мені б зараз знищувати всяку контру та інших ворогів народу – таких Сидоров, повір, швидко приводить до ладу. Але цього, як видно, мало. Зверху велено ще й тобою займатися. А нам заборонено до таких як ти без толку торкатися, але вас дозволили бити тільки до смерті... А ви якісь сволота невигубна: б'єш вас б'єш, а ви раптом за допомогою цих паршивих ваших приладів натискаєте код: Аларма, і раз – вас тут же зносить чорт знає куди. 
– Ні, вже я-то вже точно знаю, за кого вас приймати… що вас приймати без будь-яких червоних професорів, які нарікають, мовляв, як можна так людей бити до смерті? Так ми й самі не знаємо, як… велено бити – б'ємо, сказали б просто вбити – вб'ємо. Але кажуть, мовляв, не можна: ви, мовляв, наше майбутнє, хоча й таке дегенеративне. Так що жми на свою кнопку, хлопче, і вали звідси. Але перш ніж натиснеш, Сидоров, ти тут? Перш ніж він натисне свою чортову «лярму-алярму», вріж йому впяте, а до його приладу навіть не торкайся, тому що чорт знає, куди тебе знесе. А раптом прямо на спецоперацію під "атакамси" – там ти точно не виживеш, а мені що самому ворогів народу допитувати?! 
Отже, приготуйся, спочатку йому ще раз вріж, ні, тоді він не зможе натиснути на свою чортову кнопку. Значить, зробимо так: ти, клієнте, на «Аларму» жми, та тільки сильно не дожимай, а то всім іншим з ваших усі пальці повідриваємо. А от тепер, Сидоров, вріж йому в обличчя на прощання без славночки… 
І Сидоров вдарив... Я вже третій тиждень лежу під крапельницями в якомусь дивному закладі: це якийсь міжпросторовий госпіталь, в якому мені кажуть, що назад в такому нашпигованому вигляді мене не можна повертати, мовляв, це погана реклама переміщенням у минуле...
 А з крапельниці скочуються краплі чогось там, чим вони мене капають, і що тільки одному бісу відомо. При цьому опір чинити не можна – без цього аперитиву в крові мене в 2024 рік точно не пустять. Цікаво, скільки я тут лежу і  чому тупо спостерігаю, як в мене капають очисні всякі рідини  по краплі-крапельці кап-кап... 
Ну, от... Слава Богу, очуняв… Тепер мені буде не страшно пережити всі подальші нічні бомбардування. тепер я і не таке витримаю, тепер. 
– Ей, Рабинович, вріж йому, щоб він прийшов до тями до кінця і вписався в параметри нового часу!..
Майже до третьої ночі косий дощ стояв стіною, а ще й блискавка полихала. За п'ять хвилин до тої ж третьої  години ночі оголосили повітряну тривогу, Цього разу все, що мав супостат, було направлено на Київ. 
Який це насправді епічний ідіотизм – напередодні вони втратили два літаки – ці вічні вони, які ніколи вже не стануть нами… Зараз навіть важко уявити, як усі ми варилися в одному котлі – такі різні – одні спрямовані на те, щоб створювати щось нове, а інші зі своїм мерзенним арапником весь час готувати нове покоління рабів, а найнепокірніших і зводити навіть не відводячи в рабство. Наліт тривав одну годину двадцять хвилин. Наразі розшукують останні "шахеди", і гримлять заключні акорди нічної баталії...
– До речі, Абрамович, як ваше здоров'я? 
– Не дочекаєтесь, бевзі, доброї спокійної ночі!