Читати книгу - "♡♡страсті-мордасті♡♡, Маїра Цибуліна"

 Я вийшла на вулицю. Жарко було немов у духовці. Люди від цього пороздягалися чи не до трусів: короткі шорти, спідниці та майки, дехто з чоловіків зовсім і без майок був. Одна тільки я, як чорна ворона, смажилася в чорному костюмі. Люди на мене витріщалися, немов на прокажену і мені навіть здавалося, що вони мене проходили стороною, якби не заразитися моєю заразною болячкою. Тому що світ після «кові-19» змінився назавжди й кардинально. Тепер, не дай Боже, тобі пчихнути чи почухати навіть носа у людному місці – навколо тебе за лічені секунди стане так порожньо, народ розбіжиться у різні сторони. А якщо це трапиться, скажімо, в автобусі, то тебе висадять із цього пересувного транспорту прямо на ходу, не зупиняючи маршрутки.

Добре, що я вирішила обрати метро. Думаю, із вагона мене ніхто викидати не стане на повній швидкості. Люди ще не настільки подуріли! Я сподіваюся.

Нарешті я причалила до метро. Під землею було прохолодно. Після мого минулого знайомства з трамваєм я більше в ньому не ризикую їздити. З мене вистачило і того разу.

Я сіла в потрібний мені потяг і почала обмірковувати, що я скажу мамі покійного Колі. Раптом до мене долетіли чиїсь слова.

- Ей, дівчино, ти, що з Тундри приїхала? - запитав мене хлопець, який сидів навпроти мене.

 З ним сиділи ще два хлопці, які іржали з кожного його слова.

 - Там зараз, напевно, зима. Холодно. Сніг, мабуть, йде.

Його дружки валилися від сміху, тримаючись за животи.

- А де ти свої валянки й рукавиці залишила? - продовжував зловтішатися хлопець. - Мабуть, в заметах і кучугурах загубила?

Я сиділа мовчки, кліпаючи тільки очима. Вічно я у всілякі такі халепи потрапляю. Я прикинулася глухонімою, пам'ятаючи, що мені матуся казала: «Донечко, будь обережною. У міський транспорт ніколи не сідай, особливо в метро. Там усілякі шахраї промишляють. Уб'ють серед дня білого людину, і ніхто не зверне на це увагу». Тому я продовжувала мовчати. Нехай мене б'ють, ріжуть, грабують, я навіть слова не вимовлю. Життя дорожче гаманця.

- Молоді люди, як вам не соромно?! - втрутилася у розмову добра бабуся, не побоялася хуліганів.  - У дівчини, напевно, горе сталося, а вони ще й знущаються! Ай-яй-яй! - закивала бабуся головою. - Яка молодь пішла! Куди світ котиться?

Поїзд зупинився. Це була моя станція. Я, не сказав ні слова подяки бабусі, вилетіла, немов ошпарена. Так, все-таки бабуся мала рацію в тому, що молодь нині невихована! Але ж у мене на те були серйозні причини.

Ось я нарешті дісталася будинку Булдигіних. Ще рік тому я сюди часто заглядала. Ми з Колею були дуже дружні, поки він не почав прогулювати пари. Це всіх дуже здивувало, тому що Коля був найкращим студентом. У нього були всі шанси вибитися дуже і дуже високо. Колін батько колись працював в МВС. Там він займав великі пости. Але одного разу їм подзвонили й повідомили, що Микола Андрійович загинув від кулі злочинця. В академії були дуже суворі правила. Тому всі чекали, що Коля скоро вилетить звідти через неуспішність. Але цього не сталося, і хлопець закінчив академію разом з нами. Подейкували, що ректор академії був хорошим другом покійного Миколи Андрійовича і тому він закривав очі на погану поведінку і вічні прогули Колі.

А ось і знайомі двері. Здається, що я ще першокурсниця і прийшла до Колі за допомогою. Зараз двері відкриються і на порозі з'явиться Лариса Іванівна. Вона посміхнеться мені ласкаво і впустить всередину. Потім вона мене пригостить своїм яблучним пирогом ...

Двері відкрилися, і переді мною постала якась бабуся. Волосся у неї були скуйовджене, сиве, хоча кінчики були каштанові. Напевно, колись господиня цієї шевелюри за ними доглядала і навіть фарбувала. Обличчя жінки було якесь темне і все в зморшках. Очі її були безбарвні, червоні й тьмяні. А одягнена вона була в страшний і неохайний халат.

- Лариса Іванівна ... Це ви? - ледве-ледве вимовила я, запинаючись.

- Що не впізнала мене, дитинко? - сказала жінка. - А я тебе одразу впізнала. Проходь, серденько.

Ще б не впізнала! Так ця жінка ровесниця моєї мами. А виглядає, як ходяча мумія!

 У мене від спогадів нахлинули сльози. Лариса Іванівна завжди мене називала душенькою, а не Дошенькою, як усі інші. Мені це дуже подобалося.

У квартирі панував повний безлад. Хоча це і не дивно. У господині цих апартаментів помер єдиний і улюблений син. Вона жила тільки ним. І завжди над ним тряслася. А коли помер її чоловік, то стала над ним трястися ще більше. Прямо кожну порошинку з нього здувала. Бідний Коля любив дуже маму і розумів, що та боялася і його втратити. Тому він завжди приходив вчасно додому, ніколи не спізнювався і ночами не гуляв.

Пам'ятаю, одного разу ми з Колею після навчання зайшли у квітковий магазин. У Лариси Іванівни був день народження. Ось я і допомагала вибирати квіти. Ми купили червоні троянди, парфуми й пачку цукерок, на які Коля витратив всю свою місячну стипендію. Але подарунки дійсно цього варті були. Радісні, ми наблизилися до двору. Біля під'їзду стояв поліційний бобик, але це нас чомусь тоді навіть не стривожило. Ми по сходинках дісталися потрібного поверху. Коля взявся за дверну ручку і двері блискавично відкрилися. Звідти доносився жіночий плач і голоси чоловіків. Коля відразу ж побілів. Невже це грабіжники? В коридорі з'явився чоловік у формі поліції, який запитав: