Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

— Ти тільки Ешлі хочеш, але його тобі не судилося мати. Та навіть якби він і захотів з тобою одружитись, я б не дуже й пристав на це, хоч ми з Джоном Вілксом і добрі приятелі.— Побачивши непорозумілий погляд Скарлет, він докинув: — Я бажаю моїй дівчинці щастя в житті, а з Ешлі ти ніколи не була б щаслива.

— Ні, була б! Я була б щаслива!

— Ой ні, дочко, ніколи. Подружнє щастя буває лише тоді, коли він і вона як душа одна.

У Скарлет уже мало не зірвалося з язика нерозважливе: «А проте у тебе з мамою щасливий шлюб, хоч ви зовсім різні вдачею!» — але вона вчасно стрималась, а то б він вуха їй нам’яв за таке зухвальство.

— Ми з Вілксами ані в чому не схожі,— мовив далі Джералд, так само звільна цідячи слова.— Ці Вілкси — геть іншого складу, ніж решта наших сусідів, я таких ніде й не зустрічав. Дивакуваті вони люди, тож і добре, що у них мода одружуватись у своєму колі, щоб їхні дивацтва не розходилися межи людьми.

— Але ж, тат, Ешлі зовсім не...

— Стривай-но, кицюню! Я нічого йому не закидаю, він мені навіть подобається. І коли я кажу «дивакуваті», то це не значить «схиблені розумом». За ним немає таких «дивацтв», як за Калвертами, що можуть процвиндрити все своє майно на перегонах, або за Тарлтонами, в яких у кожному поколінні один-два п’яниці, або за Фонтейнами, що, розпалившись, здатні порішити людину, як раз сплюнути. Такі вибрики — діло житейське, тут нема нічого дивного, і коли Джералда О’Гару доля вберегла від них, то й слава Богу. І я зовсім не думаю, що Ешлі, одружившися з тобою, став би тебе зраджувати чи бити. Хоча, може, так було б і краще — ти бодай би розуміла, що до чого. Ні, він дивакуватий зовсім по-йнакшому, так що годі й зрозуміти. Він мені подобається, але побий мене сила Божа, коли я можу добрати ладу в його балачках. От скажи мені щиро, кицюню, ти щось розумієш у цих його казаннях про книжки, і вірші, й музику, і олійні картини, і всякі такі інші глупства?

— Ой тат! — нетерпляче скрикнула Скарлет.— Якби я одружилася з ним, усе б змінилося!

— Справді? Ти певна? — ущипливо мовив Джералд, гостро глянувши на дочку.— Мало ж ти знаєшся на чоловіках, не кажучи вже за Ешлі. Затям собі: ніколи ще жодна жінка у світі ні на крихту не змінила свого чоловіка. А щоб змінити Вілксів — то де там у біса, навіть і в думці собі такого не покладай, дочко! Весь рід у них такий, і такі вони спредвіку. І такими, певно, й залишаться. Вони вроджені диваки, це я тобі кажу. Ти тільки глянь, як їх носить то до Нью-Йорка, то до Бостона — слухати там опери чи дивитись усякі олійні картини. І як вони цілими скринями замовляють у янкі французькі й німецькі книжки. А потім читають їх день і ніч та роздумують бозна про що, замість піти на полювання чи пограти в карти, як усі нормальні чоловіки.

— Але на всю округу нема кращого верхівця, ніж Ешлі! — вигукнула Скарлет, яку зачепив за живе закид, ніби її коханий може бути в чомусь невправний.— Хіба тільки його батько. А щодо покеру, то, може, це хто інший, а не Ешлі виграв у тебе дві сотні доларів у Джонсборо минулого тижня?

— Це Калвертові хлопці, бачу, знов розбазікали, бо звідки б ти знала, скільки я програв! — сердито озвався Джералд.— Хіба я заперечую, кицюню, що Ешлі може верхи ганяти й у покер грати як ніхто? Та й спиртне коли взяти, то він навіть Тарлтонів зажене під стіл. Він усе це може, але серце його не лежить до цього — ось чому й кажу, що він дивак.

Скарлет мовчала, тільки серце її щеміло ще дужче. Батько мав рацію, що й казати. Душею Ешлі був далекий від цих простацьких розваг, в яких він перевершував багатьох своїх земляків. Він цікавився цими речами ніби а чемності, тоді як інші тільки й жили ними.

Здогадавшись, чому вона мовчить, Джералд поплескав дочку по плечах і промовив з тріумфом у голосі:

— Тож бачиш, Скарлет, це таки правда. Що б ти робила з таким чоловіком, як Ешлі? Вони всі схибнуті, ці Вілкси.— І додав лагіднішим тоном: — Коли я оце згадував Тарлтонів, то не тому, що я дуже за ними руку тягну. Вони собі славні хлопці, але якщо ти накинула оком на Кейда Калверта, то, про мене, хай і він. Калверти — порядна родина, дарма що старий і взяв собі дружину з янкі. А коли мене не стане... Слухай-но сюди, голубко! Я відпишу Тару на тебе з Кейдом...

Не піду я за Кейда, хоч мене озолоти! — з серцем вигукнула Скарлет.— І перестань накидати його мені! Не хочу я ні Тари, ні яких інших плантацій. Нащо вони, коли...

Вона мала на думці: «...коли я не з тим, хто мені найлюбіший», але Джералд, вражений, як вона легковажно відкинула його шляхетний дарунок, ту землю, яка для нього була найдорожча у світі — звісно, після Еллен,— не дав їй договорити, скипівши від гніву:

— То це ти, Скарлет О’Гара, смієш казати мені, ніби Тара, ця наша земля,— нічого не варта?

Скарлет уперто кивнула головою. Серце її розривалося з болю, і їй було вже однаково — розшаленіє батько чи ні.

— Земля — це єдина річ на світі, чого-небудь варта! — кричав він, помахом коротких цупких рук виявляючи всю глибину свого обурення.— Таж це єдина річ на світі, тривкіша за всіх нас, затям це собі навік! Це єдине, заради чого варто працювати, за що варто боротись... За що варто й померти!

— Ой тат,— бридливо скривилася Скарлет,— ти говориш чисто як ірландець!

— А хіба я коли соромився цього? Ні, я цим навіть пишаюся. І не забувай, панночко, що й ти напівірландка. А для кожного, у кому бодай краплина ірландської крові, земля, на якій він живе, наче рідна матір. Мені зараз сором за тебе. Я даю тобі в дарунок найпрекраснішу землю на світі — звісно, як не брати до уваги округи Міт у старому