Читати книгу - "Державець"

їх розпустив і обмежився власними силами. Можна одразу помітити різницю між тими і тими військами, якщо порівняти вагу дука, коли в нього були спершу самі тільки французи, потім Вітеллі й Орсіні, і коли він залишився зі своїми вояками сам собі паном. Слава про нього все розросталася. Зроду його по-справжньому не шанували, поки всякому не стало ясно, що він повновладний начальник своєї армії.

Я не хотів обійти недавні італійські приклади, але не хочу пропустити і Гієрона Сиракузького, бо він — один із названих мною вище: поставлений сиракузцями, як я сказав, на чолі їхнього війська, він швидко збагнув, що ці наймані війська зайві, оскільки начальники їхні були на зразок наших, італійських. Вважаючи, що він не може ні залишити їх у себе, ні відпустити, він звелів їх усіх порубати, а потім уже вів війну власними, а не чужими силами. Нарешті, я хочу згадати один образ із Ветхого Завіту, саме доречний тут. Коли Давид запропонував Саулу вийти на бій з Голіафом, філістимлянином, то Саул, щоб підбадьорити його, озброїв його своїм власним обладунком, але коли Давид приміряв його, то відмовився, кажучи, що він з ним не може бути цілком певним себе, а тому хоче йти на ворога зі своєю пращею і ножем. Справді, чуже озброєння або сповзає з тебе, або муляє. Карл VII, батько короля Людовіка XI, який визволив завдяки фортуні і власним силам Францію від англійців, зрозумів необхідність мати свої війська і звелів указом утворити в своєму королівстві постійні кінні й піші загони. Згодом син його, король Людовік, порозпускав піхоту і став наймати швейцарців. Ця помилка, за якою сталися інші, була, як наочно видно нині, причиною лиха цього королівства. Прославивши швейцарців, він принизив цим свої війська, піхоту розпустив зовсім, а кінноту зробив залежною від чужої зброї. Вона звикла воювати разом зі швейцарцями і була певна, що без них перемагати не може. Ось так і вийшло, що французи не годяться проти швейцарців, а без швейцарців не витримують бою з супротивником. Отож війська Франції вже стали змішаними, почасти найманими, почасти власними; такі сили загалом куди кращі, ніж просто допоміжні чи просто наймані, але набагато гірші від власних. Наведеного прикладу досить, бо королівство Французьке було б непереможне, якби приписи Карла розроблялися чи збереглися. Але недолугий розум людей затіває справи, які, заповідаючи вигоду в дану хвилину, не виявляють прихованої в них отрути, як я вже казав вище про сухоти.

Проте володар, який хоч і вміє розпізнавати зло в зародку, рідко має в собі справжню мудрість, бо ця мудрість дається лише небагатьом. Якщо подумати про початок краху Римської імперії, то виявиться, що він стався лише тому, що почали наймати на військову службу готів. Так підвереджувалися потроху сили Римської імперії, і вся її доблесть передалася варварам. Отож звідси я висновую, що без власних військ жодна держава не почуває себе в безпеці, навпаки, вона завжди кинута напризволяще, не маючи тієї сили, яка захистила б її в лихоліття. Мудрі люди завжди думали й говорили, що «нема нічого такого слабкого і примарного, як слава про могутність, не утверджену на власних силах». Власні ж бо війська — це ті, які набрані або з підданців, або зі співгромадян, або з людей, завдячених чимось тобі одному, всі інші — наймані або допоміжні. Кошти для створення власних військ знайдуться завжди, якщо вдуматися в порядки чотирьох державців, названих мною вище, і подивитися, як Філіпп, батько Олександера Великого, і багато республік і князів створювали і влаштовували свої збройні сили. Я всюди посилаюся на їхні приклади.

РОЗДІЛ XІV

ЯК ТРЕБА ДЕРЖАВЦЕВІ ПОСТАВИТИ ВІЙСЬКОВУ СПРАВУ

Отож Державець не повинен мати іншої мети, іншої думки, ніякої справи, яка стала б його ремеслом, окрім війни, її порядків і правил, бо це — єдине ремесло, гідне властителя. В ньому така сила, яка не тільки тримає біля керма тих, хто народився монархом, але нерідко підносить на трон простих людей. І навпаки, можна бачити, що коли монархи думають більше про життєві утіхи, ніж про зброю, вони позбуваються своїх володінь. Головна причина втрати ними держави — нехтування військового ремесла, а умова приходу до влади — мистецтво в цій справі. Франческо Сфорца потугою зброї став із простої людини дуком Міланським, а сини його, які уникали труднощів ратного життя, навпаки, поставали з дуків простими людьми. Адже одна з причин лиха, що спостигає тебе, якщо ти беззбройний, — та, що тебе зневажають. Це — ганьба, якої Державець повинен остерігатися, як буде сказано нижче. Справді, між озброєним і беззбройним нема ніякої відповідності; безглуздо, щоб озброєний корився добровільно беззбройному або щоб беззбройний був у безпеці серед озброєних челядників. Звісно, якщо один зневажає, а другий підозрює, то годі їм разом добре робити одну справу. Тому якщо Державець не розуміється на військовій справі, то, окрім іншої притуги, про що уже сказано, він не може ні викликати у своїх вояків пошани до себе, ні покластися на них.

Отож Державець ніколи не повинен відриватися від заняття справами військовими (а під час миру йому треба більше вправлятися, ніж на війні); цього він може досягти двома способами: вправлятися на ділі чи подумки. Щодо інших справ, то Державець, окрім турботи про те, що його люди були в порядку й добре навчені, має постійно бувати на полюванні, привчати в такий спосіб тіло до труднощів і водночас пізнавати природу місцевості, приглядатися, де височіють гори, сходяться долини, лежать рівнини, знати властивості річок і боліт і ставитися до цього з якнайбільшою увагою. Така наука корисна подвійно. По-перше, Державець докладно вивчає свою країну й може краще зрозуміти, як її захищати; по-друге, завдяки знайомству з цими місцями і звичці до них він легко розбирається в будь-якій іншій місцевості, яку йому трапляється побачити вперше; адже, наприклад, пагорби, долини, рівнини, річки, болота Тоскани та інших земель мають деяку схожість, так само як знання місцевості в одній країні помагає ознайомленню з нею в інших країнах.

Державець, якому бракує цього досвіду, не має першої прикмети воєначальника, а саме: вміння переслідувати ворога, ставати табором, водити війська, командувати боєм і успішно для себе облягати міста. Вихваляючи Філопомена, ахейського вождя, дієписці, між іншим, особливо підносили його за те, що мирного часу він думав лише про засоби, як вести війну; гуляючи з приятелями, він часто зупинявся і так з ними розмовляв: якби ворог стояв на тому пагорбі, а