Читати книгу - "Чорний романтик Сергій Жадан"

І цей сніг також, наче старе полотно

складений в громіздких шухлядах неба,

не накриє твоєї печалі. Лише дивись,

протяги гуляють від кордону до кордону,

і нерозірваними бомбами в темряві лежать вокзали,

і нічні самотні експреси, мовби вужі в озерах,

плавають в темряві, сплескуючи хвостами

довкола твого серця.

Ось такий широкий і вільний заплив фраз, що накривають увесь химерний засяг зору. У прозі — інакше, часом разюче інакше. Добротна соцреалістична оповідність, хоч і насичена далеко не соцреалістичним змістом, фактажем, персоналітетом. Рятує від звичної описовості лише всепереможний комізм. Такими є, принаймні, оповідки зі збірки «Біг Мак».

Цивілізаційний вибір слобожанських чуваків

Ось «Берлін, який ми втратили». У нашому геополітичному контексті назва звучить доволі драматично. То ж хто ці «ми» і що вони — «ми» — втратили? Спокійно. Це не якісь вітчизняні парт-євроінтегратори; навіть не ті, хто й досі ностальгійно згадує мрії Миколи Хвильового про колишню «психологічну Європу» чи й досі балакає про «європейські цінності», і навіть не шукачі абиякої роботи за умов дуже умовного «безвізу». Це кілька веселих і молодих як чорти фанатів футболу, року й пива (швидше водяри), які достатньо наблатикалися в євроцінностях і добре приліпилися до щедрих європейських «мультикультурних» програм та гасають Європою без будь-яких комплексів і «без зазренія» чогось там… Тим більше що й зустрічають вони скрізь таких самих, як вони: яке їхало, таке й здибало. Варшава, Прага, Відень, Грац, Мюнхен, Берлін і т. д. — все це одне й те саме: скрізь пивні бари й водяра, гашиш, морфій і ще якесь міжнародне пійло, а надто проститутки й курви, порноканали й неуникненні презервативи в готелях і на автостанціях, скрізь усілякі довбані, накачані, прибацані й прибабахані, «молоді гомосексуали» або й бісексуали, якісь мастурбанти, «браві онаністи й лесбіянки», наркомани й наркокур’єри, а на джаз-концертах чи вечорах атональної музики та на міжнародних наукових конференціях тощо — ще й «натовп макроекономістів і богословів», теж, як не дивно, завзятих любителів дешевого бухла.

Трійця веселих (і, здається, вже метикованих) євроблукальців («наш» Серж, оповідач; чешка Сільві й такий собі Гаспар, неакцентованої національності) вирушала чи то з України, чи то звідкись із Середньо-Східної Європи до Берліна «без певної мети й так само без особливого бажання». Що потрапляло в поле їхнього зору, ми вже казали, інше ж їх не цікавило. І взагалі нічого іншого в Європі, виходить, і не лишилося. Природна річ. Сільві, як і годиться жінці, не втрачала самоконтролю, чоловіки ж поводилися вільніше. Судячи з усього вони, як і решта «меломанів», європейських і наїзних, час від часу відводили душу в комфортних євроригалівках, «печально банячили» в барах, коротко спілкуючись з албанцями, турками, сербами, чехами, африканцями, арабами та іншим пливучим інтернаціоналом. (Сирійських біженців тоді ще не було.) Естетичні критерії та професійні оцінки чіткі й прозорі: гівно або задниця, — а суворіші, на жаль, неперекладні. Позитивні оцінки не менш рафіновані: кльово, прикольно, драйв. (Пригадую пацанізми моїх часів — яка обмеженість: у нашому розпорядженні було тільки два критерії — фільтікультяпно і нефільтікультяпно. А тепер яка багата і гнучка шкала оцінок! Який прогрес аналітичного мислення в масах!) Висновок наших євромандрівників: «Загалом Берлін справляв цілком непогане враження. Цікаво, чи є тут німці?»

Відповіді на такі неполіткоректні запитання, здається, не дали й дві наступні єврооповідки: «Десять способів убити Джона Леннона» та «Баланеску-квартет». (Не забуваймо, що автор увесь час інтригує-розігрує читача: Джон Леннон — це не славетний бітл, а зовні схожий на нього п’яничка-побируха, учасник усіх «музичних вечорів», дуже характеристичний персонаж). Зате підтвердили — для мене — підозру, що Сергій Жадан, граючи у «веселу безпритульність» (яку йому приписували, та й сам він уживав цю формулу), насправді подав весело-злісну сатиру на європейську «політику мультикультурності», тоді ще не зовсім збанкрутілу, але вже близьку до провалу, — та, може, й на вітчизняне грантоїдство.

Наша інтернаціональна трійця із цілковитим знанням справи (набили руку!) контактує з тоді ще не ураженими фінансовою скрутою і не загроженими перспективою терактів оргкомітетами різних літературних і музичних заходів та наукових конференцій і дискусій, гідно бере участь у цих «колективних мастурбаціях», — особливо ж сам оповідач, Серж, просто блискуче виступив на політологічному чи то літературному диспуті в Лінці, присвяченому темі крайньої необхідності порозуміння між Заходом і Сходом. Він, звісно, репрезентував Схід, оскільки його відрекомендували як важливого гостя чи не з далекого Самарканда.

«В оргкомітеті вдавано радіють і щиро дивуються, що я взагалі прийшов і майже не запізнився» (ще б не дивуватися, трохи здогадуючись про його специфічно «поганий стан» після вчорашнього!), «дуже добре, кажуть мені, зараз ви виступаєте, крім вас, буде кілька місцевих авторів і один старий поет із Польщі, ви знаєте, що ви будете читати? — питається мене дівчина із зеленим волоссям, — знаю, кажу я їй і з острахом дивлюсь на її зелень, що? — не заспокоюється