Читати книгу - "Мандри Ґуллівера"

вислухати мою пропозицію. Зважаючи на чималі заслуги Куїнбуса Флестрина, буде справедливо зберегти йому життя, але, на науку, слід виколоти йому обидва ока. Таким чином правосуддя здійсниться, а фізичну силу Людини Гори, яка ще стане в пригоді нашому королівству, буде збережено. Сліпота зробить його більш безпомічним та покірним».

Цю пропозицію з обуренням зустріли майже всі члени ради. Адмірал Болголам, зшаленівши, скочив на рівні та заволав, що його дивує, як пан державний секретар може вступатися за зрадника, який у глибині серця є безсумнівним тупоконечником. «Підступність зароджується в душі раніше за всілякі дії, – гарчав він, – і Людину Гору слід стратити!» Державний скарбник був тієї самої думки. Він іще раз зазначив жахливі фінансові витрати у зв’язку з вашим утриманням. Окрім того, – додав скарбник, – пропозиція державного секретаря осліпити злочинця загрожує ще більшими витратами, оскільки, як свідчить досвід, сліпі качки й гуси їдять набагато більше, ніж інші птахи, та швидко жиріють.

Утім, король рішуче виступив проти смертної кари, зауваживши: якщо державна рада вважає позбавлення зору карою недостатньою, то завжди буде час винести інший, суворіший вирок. Тут Рельдресель знову заговорив. Промова його торкалася витрат на ваше утримання і харчування. «Якщо вже така справа, – звернувся він до скарбника, – то, поступово зменшуючи кількість їжі, можна звести її до такого мінімуму, що Людина Гора почне худнути, марніти, втратить апетит і згасне…» Загалом, ваш приятель запропонував уморити вас голодом. Цей план вирішили залишити як запасний, а до виконання був ухвалений варіант із вашим осліпленням. Постанову ради підписано всіма членами за винятком упертого адмірала.

Отже, дні за три до вас з’явиться ваш друг Рельдресель і оголосить, що ледве врятував вас від ганебної кари. Потім зачитає обвинувальний акт і розтлумачить, наскільки милостивим є король Ліліпутії та яку поблажливість виявили члени державної ради – адже вас тільки й усього, що позбавлять зору. Його величність переконаний, що ви без заперечень підкоритеся вироку. Двадцять найкращих хірургів стежитимуть за перебігом операції. Ви просто ляжете на землю, широко розплющите очі, а найдосвідченіші стрільці зроблять вас невидющим за якусь хвилину. Болю не буде…

От і все, що я хотів сказати, пане Куїнбус Флестрин. Копію обвинувального акта знищіть, а далі чиніть як знаєте. Мені час, інакше не уникнути неприємностей. Винесіть мене за межі вашого будинку і – прощавайте!

Зоставшись на самоті, я замислився. Я не знав – плакати мені чи сміятися з безглуздих фантазій та дурощів ліліпутів, і сварив себе за те, що довірив свою долю настільки немилосердному правителеві.

Звинувачення проти мене не були цілком безпідставними, але факти, всі до одного, тлумачилися хибно. Я міг би спробувати захистити себе в суді, але чи мені не знати, що всі політичні процеси закінчуються так, як бажають судді. Звичайно, мені було дуже просто перетворити столицю Ліліпутії на руїни, однак я відмовився від цієї спокусливої думки. Адже я присягнув, здобув високий титул нардака, мене любив народ цієї країни. Недоброзичливість короля, викликана інтригами міністрів, не звільняла мене ні від зобов’язань, ані від власних принципів.

Урешті-решт я вирішив – і рішення моє можна пояснити лише моєю молодістю й запальністю. Я не дбав про наслідки й не знав, чим закінчиться моя втеча. Мені дозволили відвідати острів Блефуску – і я мусив цим скористатися. Тому, не чекаючи офіційного візиту державного секретаря, я відправив Рельдреселеві листа, у якому повідомляв свого колишнього приятеля про те, що на люб’язне запрошення його величності ненадовго вирушаю до двору імператора Блефуску.

Наступного ранку я вже був у гавані, де стояв королівський флот. Мені пощастило – на найбільшому військовому кораблі не було команди, оскільки його нещодавно спустили на воду і ще не добудували. Я підняв якір, прив’язав до носа судна мотузку, потім роздягнувся й кинув на палубу одяг і ковдру, що їх захопив із собою. Бродом, а де-не-де і вплав я дістався найближчого порту на острові Блефуску, ведучи корабель за собою.

Блефускуанці вже чекали на мене і зустріли захопленими криками.

Мені дали проводирів і показали шлях до столиці імперії, яка також називалася Блефуску. Проводирів я весь час ніс на руках, дивуючись їхній дитячій довірливості. Підійшовши на двісті ярдів до міської брами, я спустив сміливців на землю, знаками попросив сповістити про моє прибуття, а сам присів перепочити.

За годину мені доповіли ліліпутською мовою, що імператор у супроводі родини та придворних виїхав з палацу для урочистої зустрічі. Я скочив на ноги і пройшов іще сто ярдів. Імператор та його почт зійшли з коней, імператриця й придворні дами вибралися з карет – на обличчях блефускуанців не було ані сліду страху чи неспокою.

Я опустився на землю, щоб поцілувати руку імператора й імператриці, а потім оголосив його величності, що прибув сюди з дозволу короля Ліліпутії, щоб привітати правителя Блефуску. Я жодного слова не сказав про неласку, що мене спіткала, – адже поки що ніхто не повідомив мені про рішення державної ради. З іншого боку, я розраховував, що король Ліліпутії, дізнавшись, що я тимчасово перебуваю за межами його держави, не захоче розголошувати про мою опалу. Однак незабаром з’ясувалося, що я помилявся.

Немає сенсу докладно описувати прийом, який на мене чекав при дворі імператора. Скажімо так: він відповідав щедрості, доброті й величі цього монарха. Не говоритиму також про труднощі й незручності, яких мені довелося зазнати через брак годящих для такого величезного гостя, як я, приміщень і ліжка. Коли свято, влаштоване на мою честь, закінчилося, я вийшов за міську браму, знайшов зручне місце на луці та солодко заснув, загорнувшись у свою ковдру.

Розділ 8

Минуло три дні, і якось я вирушив на прогулянку північно-східним берегом острова. Я простував по мілині, коли на відстані півмилі раптом помітив у морі предмет, схожий на перекинутий човен. Скинувши черевики та панчохи й подолавши бродом близько двохсот ярдів, я побачив, що приплив несе його в мій бік. Мені здалося, що це справжня велика шлюпка – вочевидь, зірвана бурею з якогось корабля.

Однак дістатися її я не зміг і тому, не гаючи ані секунди, повернувся до столиці. Там я попросив його імператорську величність надати мені на певний час двадцять найбільших кораблів із тих, що лишилися після захоплення в полон його флоту, три тисячі матросів і якомога більше линв, які я для міцності скрутив утричі. Ескадра рушила морем, а я найкоротшим шляхом знову поспішив на берег.

Приплив за цей час приніс мою знахідку ще ближче до мілизни.

Я роздягнувся і бродом попрямував до човна, до якого вже наближалися кораблі блефускуанців. Однак у ста ярдах від нього дно пішло в мене з-під ніг, і довелося плисти. Матроси кинули мені линву, кінець якої я прив’язав до кільця в носовій частині шлюпки, щоб відбуксувати її до берега. На жаль, із цього нічого не вийшло – шлюпка виявилася надто важкою, а я не діставав до дна. Тому я підплив до корми і почав підштовхувати човен до берега. Приплив мені допомагав, і, неабияк стомившись, я все ж таки досяг місця, де міг стати на ноги й перепочити. Вода тут сягала мого підборіддя. За деякий час я знову почав штовхати шлюпку, радіючи, що найскладніше позаду.

Коли вода сягнула моїх грудей, я взяв решту линв і прив’язав їх до кораблів. Вітер був попутний – і невдовзі