Читати книгу - "Американський психопат"

пощастить, однак столик непоганий, і полегшення котиться солодкою хвилею по моєму тілу. Мак-Дермотт знайомий із метрдотелем «Пастелей», отож, хоча ми й замовили столик із таксі кілька хвилин тому, нас одразу проводять через повний людей бар у рожеву, яскраво освітлену головну залу і розсаджують у чудовій кабінці на чотирьох. Зарезервувати столик у «Пастелях» практично неможливо, тож всі ми — Ван-Паттен, я, навіть Прайс — вражені тим, як майстерно Мак-Дермотт здобув нам столик. Може, ми навіть трохи йому заздримо. Сівши в таксі на Вотер-стрит, ми зрозуміли, що столик ніхто ніде не замовив, і поки обговорювали переваги нового каліфорнійсько-сицилійського ресторанчика у Верхньому Іст-Сайді (і я панікував так сильно, що мало не розірвав «Заґат» навпіл), поступово дійшли згоди. Не приставав на це лише Прайс, однак і він врешті-решт знизав плечима і сказав: «Та мені насрати», і ми зробили замовлення з його мобільного. Він увімкнув свій вокмен так голосно, що звуки Вівальді було чути навіть із напівпрочиненими вікнами, через які таксі заповнював гамір дорожнього руху. Ван-Паттен та Мак-Дермотт грубо жартували щодо розміру його члена, я до них приєднався. Біля ресторану Тім схопив ту серветку, на якій Ван-Паттен записав фінальну версію запитань для «Джі К’ю», й жбурнув її у волоцюгу, який лежав під рестораном, тримаючи в немічних руках картонку з написом: «Я ГОЛОДНИЙ І БЕЗДОМНИЙ, ПРОШУ, ДОПОМОЖІТЬ».

Усе наче йде добре. Метрдотель передав нам чотири «Белліні»[45] як подарунки від закладу, але ми все одно замовили собі напої. «Зе Ронеттс» співають «А потім він мене поцілував», у нашої офіціантки шикарна фігура, і навіть Прайс, схоже, розслабився, хоча й ненавидить це місце. До того ж за столиком навпроти нашого — чотири привабливі жінки, білявки з великими грудьми. Одна вдягнена в сукню-сорочку з двосторонньої шерсті від «Кельвін Кляйн», інша — у плетену шерстяну сукню та піджак із шовковими зав’язками від «Джеффрі Бін», третя — у спідниці з плісированого тюлю та вишитому оксамитовому бюстьє, здається, це «Крістіан Лакруа», плюс туфлі на високих підборах від «Сідоні Ларіцці», а остання вбрала чорну сукню без бретельок, розшиту блискітками, й звичайний піджак із шерстяного крепу від «Білл Бласс». Тепер із динаміків лунають «Ширель», «Танцюючи на вулиці» — через потужність звукової системи та акустику ресторану з його високою стелею нам доводиться робити замовлення мало не криком. Наша офіціантка вбрана у двобарвний костюм із шерстяного волокна від «Мірон де Премонвіль», оздоблений бісером, і оксамитові черевички до щиколоток, і я впевнений, що вона фліртує зі мною — надто вже сексуально сміється, коли я для початку замовляю морського чорта і севіче[46] з кальмара з золотим кав’яром, а потім, приймаючи замовлення на пиріг з лососем та соусом з зелених мексиканських томатів, дивиться так пристрасно та пронизливо, що доводиться стурбовано і вкрай серйозно витріщатись на рожевий «Белліні» у високому келиху для шампанського, аби вона не подумала, що я надто зацікавився. Прайс замовляє тапас, потім — оленину з йогуртовим соусом і паростки папороті зі шматочками манго. Мак-Дермотт обирає сашимі з козячим сиром, а головну страву — копчену качку з салатом фрізе та кленовим сиропом. Ван-Паттен їсть ковбаски з морського гребінця і лосося на грилі з малиновим оцтом та соусом гуакамоле. Кондиціонер у ресторані працює на повну потужність, я навіть шкодую, що не вдягнув новий пуловер від «Версаче», придбаний минулого тижня в «Берґдорфз». З тим костюмом, що на мені зараз, було б непогано.

— Будь ласка, приберіть це, — каже помічнику офіціанта Прайс і вказує на «Белліні».

— Зачекай, Тіме, — говорить Ван-Паттен. — Охолонь. Я їх вип’ю.

— Це європейське лайно, Девіде, — пояснює Прайс. — Просто європейське лайно.

— Можеш взяти мій, Ван-Паттене, — кажу я.

— Чекайте, — каже Мак-Дермотт, зупиняючи помічника офіціанта. — Я свій теж залишу.

— Чому? — запитує Прайс. — Намагаєшся справити враження на ту вірменську ціпоньку за баром?

— Яку вірменську ціпоньку? — Ван-Паттен раптом зацікавився і почав крутити головою.

— Забирайте все, — каже Прайс, закипаючи.

Помічник офіціанта покірно забирає всі келихи і наостанок киває невідомо кому.

— Хто призначив тебе головним? — скиглить Мак-Дермотт.

— Народ, дивіться, хто щойно зайшов, — присвистує Ван-Паттен. — От же ж.

— Заради Бога, тільки не той довбаний Престон, — зітхає Прайс.

— О ні, — зловісно говорить Ван-Паттен. — Він нас ще не помітив.

— Віктор Павелл? Пол Овен? — раптово злякавшись, питаю я.

— Йому двадцять чотири, і, скажімо так, у нього до огиди багато бабла, — натякає, шкірячись, Ван-Паттен. Його, безперечно, помітили, бо на його обличчі з’являється сяюча посмішка на всі зуби. — Грошей — хоч сракою їж.

Я витягаю шию, але не можу зрозуміти, про кого йдеться.

— Це Скотт Монтґомері, так? — каже Прайс. — Скотт Монтґомері.

— Можливо, — дражниться Ван-Паттен.

— Той карлик Скотт Монтґомері, — Прайс впевнений.

— Прайсе, — каже Ван-Паттен, — ти просто безцінний.

— Дивіться, в якому я захваті, — каже, повертаючись, Прайс. — Я завжди в захваті, як зустрічаю когось із Джорджії.

— Ого, — каже Мак-Дермотт. — Яке вражаюче вбрання.

— Все, — каже Прайс, — я вражений у самісіньке серце.

— Нічого собі, — я теж бачу Монтґомері. — Елегантний темно-синій.

— У ледь помітну клітинку, — шепоче Ван-Паттен.

— Скільки бежевого, — каже Прайс. — Ви розумієте.

— Він йде до нас, — кажу я, опановуючи себе.

Скотт Монтґомері підходить до нашого столика. На ньому двобортний піджак темно-синього кольору з ґудзиками з фальшивого панцира черепахи, явно не нова смугаста бавовняна сорочка з червоним стібком, шовкова краватка з червоними, білими та синіми спалахами від «Хуґо Босс» і штани з вимитої вовни з чотирма складками та косими кишенями від «Лазо». Він тримає келих шампанського й передає його своїй супутниці — дівчині модельного типу, худій, з непоганими цицьками, ніяким задком і на високих підборах; вона вбрана у спідницю з шерстяного крепу та велюровий піджак з шерсті з кашеміром, таке ж кашемірово-шерстяне пальто перекинуте через руку, все від «Луїс дель Оліо». Туфлі на підборах від «Сьюзен Бенніс Воррен Едвардз», темні окуляри від «Ален Майклі», сумочка з пресованої шкіри від «Гермес».

— Привіт, народе, як життя? — Монтґомері говорить гугняво, як і всі мешканці Джорджії. — Це Ніккі. Ніккі, це Макдональд, Ван-Бурен, Бейтмен — гарна засмага! — та містер Прайс.

Він потискає