Читати книгу - "Ґолем"

Цвак почав:

— Розповідь про вченого-правника, доктора Гульберта і його батальйон.

…Но, що маю вам сказати… Він мав усіяне бородавками обличчя і криві, мов у такси, ноги. Змалку для нього не існувало нічого, окрім навчання. Сухого, виснажливого навчання. На мізерну платню за приватні лекції він мусив ще утримувати хвору матір. Про зелені луки й хащі, пагорби устелені квітами й порослі лісами знав він, гадаю, мабуть, лише з книжок. А як мало сонця у чорних проваллях празьких вулиць вам і самим добре відомо.

Докторську захистив блискуче; ніхто в цьому й не сумнівався.

Отож згодом став він знаменитим правником, ученим. Таким знаменитим, що всі — судді й старі, заслужені адвокати — приходили до нього на пораду, коли чогось не знали. Жив він, однак, злиденно, мов жебрак, мешкав в убогій мансарді, вікно якої виходило на Тинський Двір[4].

Минав рік за роком, слава про доктора Гульберта, як про світило науки, розійшлася усім краєм. Ніхто б і не повірив, що серце людини, яку ніколи нічого не цікавило, окрім юриспруденції, здатне на гарячі почування, та ще й на схилі віку, коли вже сивина торкнулася волосся. Однак саме в таких потайних серцях палахкотить жага найпалкіше.

Того дня, коли доктор Гульберт досяг найвищої мети, якої прагнув ще зі студентських літ, коли Його Величність цісар Австрії призначив його ректором нашого університету, — того дня рознеслася світом новина про його заручини з юною красунею з бідної, проте шляхетної родини.

Відтоді щастя, здавалося й справді оселилося в житті доктора Гульберта. І хоча шлюб виявився бездітним, він носив свою молоду дружину на руках. Для нього було найбільшою втіхою сповнювати щонайменше бажання, вичитане в її очах.

Проте в своєму щасті він ні на мить не забував, як це зазвичай трапляється з іншими, про страждання ближніх. «Господь угамував мою тугу, — подейкують, якось сказав він. — Здійснив мою мрію, яку я леліяв ще з дитинства: подарував мені найлюбішу з усіх земних істот. Тож я хочу, доки стане моїх сил, крихтою цього щастя поділитися з іншими…»

Ось чому він так гаряче перейнявся долею одного бідного студента, прихистив його, наче рідного сина. Хтозна, може, думав собі, як добре було б, якби і йому в часи його сутужної молодості хтось так само щиро допоміг. Та, як часто буває на землі, вчинок добрий і шляхетний призводить до таких самих наслідків, як безчесний, бо не вміємо відрізнити здорове сім’я від отруйного. Так сталося і тут: зерна співчуття і шляхетності доктора Гульберта проросли йому гіркими стражданнями.

Молода дружина дуже швидко потай закохалася у студента, а невблаганна доля розпорядилася так, що ректор, несподівано рано повернувшись одного разу додому з букетом троянд, подарунком для коханої на уродини, застав її в обіймах того, кого він так щедро обдарував своїм благодійництвом.

Кажуть, блакитна волошка назавжди може втратити свою барву, якщо на неї впаде тьмяно-жовтавий відсвіт блискавки, що провіщає град. Отак душа старого мужа навіки осліпла тієї миті, коли на друзки розбилося його щастя. Він, який жодного разу в житті не переступав міри, просидів того вечора у Лойзичека, очманілий від сивухи, аж до досвітку. Кнайпа стала йому притулком до кінця його зруйнованого життя. Улітку він спав на купі щебеню десь на будівництві, а взимку тут, на дерев’яних лавах.

Титулу професора й доктора обох прав доктора Гульберта, за мовчазною згодою усіх, не позбавили. Нікому не стало серця дорікнути старому, колись відомому вченому, за те, що він опустився до волоцюги.

Потроху навколо нього згуртувався увесь злочинний збрід єврейського кварталу — так постало дивне товариство, яке й понині називають батальйоном.

Досконале знання законів доктора Гульбер-та стало бастіоном для всіх тих, до кого надто прискіпливо приглядалася поліція. Якщо помирав з голоду випущений на волю тюряжник, доктор посилав його голого, у чому мати народила, на Староміську площу, і управа так званого «Фішбанку» була вимушена замовляти йому костюм. Чи, скажімо, висилали з міста безхатню повію — вона негайно виходила заміж за якогось хлопаку, що мав право на проживання у місті, і теж одержувала таке право.

Сотні подібних викрутасів знав доктор Гульберт, поліція була проти нього безсила. Усе, що «заробляли» ці покидьки суспільства, вони чесно, до крейцера, віддавали до спільної каси, яка забезпечувала їх найнеобхіднішим прожитком. Ніхто не допускався навіть щонайменшої непорядності. Можливо, саме через цю залізну дисципліну й постала назва батальйон.

Кожного першого грудня — у роковини нещастя, яке спостигло старого чоловіка — у Лойзичека вночі відбувалося дивне свято. Сюди напхом напихалися жебраки, волоцюги, сутенери й вуличні повії, пияки й пройдисвіти. Западала урочиста, мов на відправі, тиша, і доктор Гульберт, сидячи в тому кутку, де тепер сидять обидва музúки, під самісіньким портретом цісаря, починав оповідати історію свого життя: як прокладав собі шлях у науку, як став доктором, а потім — ректором. У тому місці, де він увійшов до покою своєї молодої дружини з букетом троянд у руці на честь її уродин та водночас для пошанування тієї миті, коли він попросив її руки, і вона стала його коханою нареченою, йому щоразу зривався голос. Чоловік, ридаючи, похилявся на стіл. Іноді бувало, якась жаліслива жіночка, бентежачись, нишком, щоб ніхто не побачив, клала йому на руку прив’ялу квітку.

Слухачі ще довго сиділи непорушно. Ці люди, мов кремінь, плакати не звиклі, вони лиш опускають очі й знічено тереблять одяг пальцями.

Одного ранку доктора Гульберта знайшли мертвим на лавці внизу над Влтавою. Мабуть, замерз…

Його похорон я ще й досі бачу перед очима. Батальйон зі шкіри пнувся, щоб усе влаштувати якнайпишніше.

Попереду ступав університетський розпорядник у парадному однострої, несучи пурпурову подушечку з золотим ланцюгом, а за катафалком, скільки сягало око, лави… — батальйон, босоногий, брудний, засмальцьований і обдертий. Були серед них такі, що продали геть усе до нитки, і тепер брели, обгорнувшись старими газетами.

Так босяки віддали йому останню шану.

На могилі доктора Гульберта на цвинтарі стоїть білий камінь з трьома викарбуваними постатями: розіп’ятий Спаситель між двома розбійниками. Невідомо, хто поставив пам’ятник. Кажуть, його дружина…

У заповіті покійного правника передбачений пункт, згідно з яким кожний «вояка» батальйону мав у Лойзичека право на щоденну миску юшки. Тому й висять на столах