Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

А потім виникла жахлива думка: а що, як я відчував не страх висоти, а страх порожняків?

Але цього не могло бути: ми зайшли в контур, куди порожнякам зайти було зась. Та все ж, що більше я прислухався до чуття, яке вирувало у мене в животі, то більше переконувався, що турбує мене зовсім не урвище, а щось за ним.

Я мусив побачити на власні очі.

Усі стурбовано щебетали мені на вухо, питали, що таке, що зі мною. Я заблокував їхні голоси, нахилився вперед, сперся на руки й підповз ближче до краю стежки. Що ближче я підповзав, то гірше було шлунку — його наче дерли на клапті зсередини. За кілька дюймів я міцно притисся грудьми до землі й потягнувся вперед, щоб ухопитися пальцями за край, а потім підтягнувся, щоб зазирнути через нього.

На те, щоб помітити порожняка, у мене пішло кілька секунд. Спершу він здався лише маревом на тлі скелястої поверхні, мерехтінням повітря, схожим на хвилі тепла, що підіймаються від розжареної машини. Викривлення, ледь помітне.

Так їх бачили звичайні люди, та й дивні теж — усі, хто не мав таких здібностей, як я.

А тоді я відчув, як оживає моє вміння. Дуже швидко вихор у животі звузився до однієї-єдиної точки болю. Після чого (я й сам не здатен до пуття пояснити, як це сталося) вихор став скерованим, з цятки видовжився у лінію, з одного виміру перейшов одразу в два. Та лінія, мов стрілка компаса, вказувала діагонально на мерехтливу пляму за сто ярдів унизу, ліворуч від гори. Хвилі й відблиски збиралися в щільну чорну масу, людиноподібну істоту, зліплену з мацаків і тіней, що тулилася до скелі.

Потвора побачила, що я помітив її, і все її страхітливе тіло напружилося. Вона втислася у скелю, роззявила рота, повного гострих, як у пилки, зубів, і заверещала так, що мало не луснули барабанні перетинки.

Моїм друзям не потрібно було, щоб я описував побачене. Досить було і звуку.

— Порожняк! — закричав хтось.

— Тікаймо! — підхопив хтось інший, хоча це було очевидно.

Я поспіхом відповз від краю урвища, мене рвучко поставили на ноги, і ми побігли всі разом, але не вниз, а вгору, назустріч невідомості, а не до рівної землі й виходу з контуру, який лишився позаду. Та вертатися було запізно — я відчував, як порожняк стрибає з валуна, щоб ухопитися за край урвища, однак на певній відстані від нас, нижче стежкою, щоб відрізати нам шлях назад у разі, якщо ми спробуємо спуститися. Потвора хотіла влаштувати нам пастку.

То було щось нове. Досі я ще не мав змоги відстежувати порожняків якось інакше, ніж за допомогою очей, та тепер відчував, що стрілочка компаса в животі вказує назад, і перед внутрішнім зором стояла картина, як потвора повзе до пласкої землі. Неначе, побачивши порожняка, я поглядом причепив до нього маячок.

Ми забігли за ріг (схоже, мій скороминущий страх висоти мов рукою зняло) і наткнулися на гладеньку кам’яну стіну щонайменше п’ятдесят футів заввишки. Тут стежка обривалася. Довкола нас земля йшла вниз під шаленими кутами. На стіні не було ні драбини, ні виступів, за які можна було б чіплятися руками. Ми несамовито шукали якийсь інший шлях (таємний прохід у скелі, двері, тунель), але його не було, як не було й способу йти вперед, крім вибратися нагору. А вибратися нагору можливості не було, хіба що на повітряній кулі чи якби казковий велетень простягнув руку допомоги.

Нас охопила паніка. Пані Сапсан пронизливо закричала, Клер розплакалася, а Горацій заголосив:

— Це кінець, ми всі помремо!

Решта роззиралися навколо у відчайдушних пошуках порятунку. Фіона водила руками по стіні, шукаючи тріщин, де могла затриматися земля, з якої вона б виростила ліану чи ще якусь лозу, щоб можна було вилізти нагору. Г’ю підбіг до краю стежки й зазирнув у прірву.

— Ех, був би парашут, стрибнули б!

— Я можу бути парашутом, — запропонувала Оливка. — Хапайтеся за мої ноги!

Але спуск був довжелезним, а внизу нас підстерігав темний і небезпечний ліс. Бронвін вирішила, що краще відправити Оливку вгору прямовисною скелею, ніж униз. Притискаючи однією рукою до себе мляву Клер, яка тремтіла від жару, Бронвін підвела Оливку за руку до стіни.

— Скидай черевики! — наказала вона. — Бери Клер і пані С та піднімайся нагору якнайшвидше!

Оливка злякано подивилася на неї.

— Не знаю, чи вистачить у мене сил, — зарюмсала вона.

— Кізочко, ти мусиш спробувати! Лише ти можеш їх захистити! — Вона стала навколішки, поставила Клер на ноги, і хвора дівчинка, хитаючись, перейшла на руки до Оливки. Та міцно її притисла до себе, скинула свинцеві черевики, а коли вони вже підіймалися, Бронвін пересадила пані Сапсан зі свого плеча Оливці на маківку. Із тим вантажем Оливка злітала дуже повільно, і тільки тоді вони втрьох справді злетіли в повітря, коли пані Сапсан забила здоровим крилом і потягла Оливку вгору за волосся, а мала вереснула й задриґала ногами.

Порожняк майже дістався рівної землі. Я знав це точно, наче міг бачити на власні очі. Ми гарячково шукали на землі щось, що могло б послужити зброєю, але знайшли тільки камінці.

— Я можу бути зброєю. — Емма сплеснула в долоні, розвела їх у боки, і між ними ожила ревуча куля вогню.

— І про моїх бджіл не забувайте! — Г’ю розтулив рота і випустив рій. — Якщо їх роздратувати, вони болюче жалять.

Єнох, котрий завжди примудрявся не в тему розсміятися, і цього разу зареготав.

— І який у тебе план? Запилити потвору до смерті?

Г’ю не звернув на нього уваги й натомість розвернувся до мене.

— Джейкобе, ти будеш нашими очима. Просто кажи, де тварюка, і ми його зажалимо.

Компасна стрілка болю повідомляла мені, що потвора вже на стежці, і те, як швидко наповнювала мене її отрута, свідчило, що наближається вона швидко.

— От-от з’явиться. — Я показав на вигин стежки, якою ми прийшли. — Будьте напоготові. — Якби не адреналін, що вирував у моєму тілі, біль повністю позбавив би мене сил.

Ми зайняли позиції, щоб боротися чи тікати: хтось присів з піднятими, як у боксі, кулаками, інші стали в пози спринтерів перед стартовим пострілом, хоча ніхто не знав, куди бігти.

— Який гнітючий і невтішний кінець наших пригод, — констатував Горацій. — Нас з’їсть порожняк на уельських болотах!

— Я думав, вони не можуть заходити в контури, — зауважив Мілард.

— Та кому яке діло, як він зайшов! — відрізала Емма. — Головне, що він