Читати книгу - "Знамення Долі"

Другий ступінь.

Я почав систематичний обшук квартири. Кілька хвилин потому я наткнувся на його окультний щоденник, який зберігався в замкненому ящику нічного столика. Він був такий же неохайний, як і вся ця квартира, з неправильно написаними або викресленими словами, з плямами від пива і кави.

У ньому я виявив масу відповідних відомостей упереміж з особистим матеріалом — сни, медитація і так далі. Я почав гортати щоденник, намагаючись відшукати місце, де описувалася б зустріч Мелмана з господарем.

Я нарешті знайшов це місце і уважно переглянув. Опис цієї події займав досить багато сторінок і складався, в основному, з незвичайних захоплень з приводу функціонування Дерева. Я вже майже вирішив відкласти цей зошит до кращих часів, як раптом, пробігаючи вже останні сторінки, натрапив на вірш. Манера нагадала мені Суінберна — надто багато ілюзій, рваний ритм, але справа була не в цьому. В очі мені кинулася стрічка: «Нескінченні відображення Амбера, забарвлені його зрадницькою плямою…»

Тут теж було забагато алітерацій, але для мене важливішим за все був сенс. Зміст рядка розбудив в мені заснуле на якийсь час почуття вразливості і змусив діяти поспішніше. Раптово мені нестерпно захотілося швидше забратися звідси і якнайдалі, щоб спокійно обдумати становище, що склалося.

Більше в кімнаті нічого несподіваного не виявилося. Я зібрав купу старих газет, які у надлишку валялися всюди, відніс їх у ванну і там підпалив, відкривши вікно назовні для припливу свіжого повітря. Потім я відвідав святилище Мелмана, притягнув до ванної картину з Деревом Життя і згодував її вогню. Потім я вимкнув у ванній світло і прикрив двері.

Так, мабуть, критик, мистецтвознавець з мене не вийшов би.

Я попрямував до книжкових полиць, де височіли пачки різноманітних паперів і почав їх переглядати. Я розібрав вже другу пачку до половини, коли цю діяльність перервав раптовий телефонний дзвінок.

Світ навколо мене, здавалося, застиг, а мої думки помчали навскач.

Ну, звичайно, сьогодні день, коли, як передбачалося, я повинен був дістатися до квартири Мелмана і загинути тут.

Цілком прийнятними здавалися шанси, що якщо щось сталося, то вже завершилося до даного моменту.

Тому міг дзвонити сам П, щоб дізнатися, чи можна вже відправляти мій некролог друзям і родичам.

Я обернувся і відшукав поглядом телефон, який стояв під стіною в спальні. І тут же зрозумів, що мені потрібно зняти трубку.

Поки я йшов до телефону, він задзеленчав два або три рази — від дванадцяти до вісімнадцяти секунд. За цей термін мені потрібно було вирішити, якою буде моя відповідь.

Жарт, образа чи загроза?

Або… спробувати видати себе за Мелмана?

А раптом щось вийде? Розсудливість диктувала останній варіант, що давав не менше задоволення, ніж інші, і в разі успіху я міг дізнатися дуже багато.

Мабуть варто спробувати. Я вирішив обмежитися односкладовими відповідями, прикинувшись пораненим, який задихається і втрачає свідомість. Я підняв трубку, приготувавшись почути хоча б голос П і визначити, чи знаю я його.

— Так?

— Ну? Готово? — Почулося з трубки.

Чорт забирай! Це була жінка. Значить, я неправильно використовував займенник, неправильно припускав стать, невірно ставив питання. Один з двох — це зовсім непогано, а?

Я невиразно простогнав у відповідь.

— Так…

— Що трапилося?

— Я поранений, — промимрив я.

— Це серйозно?

— Здається… не знаю… У мене щось… Тут… Краще б подивитися…

— Що таке? Це він тебе?

— Так… мені важко говорити… голова крутиться… приходь…

Я випустив трубку на важіль і самовдоволено посміхнувся. Зіграно було вельми непогано і, схоже, що я її переконав.

Я пройшов у вітальню, сів в те ж саме крісло, яке займав не так давно, посунув ближче столик з великою попільничкою і потягнувся за улюбленою трубкою; час трохи відпочити і поміркувати.

Але кілька секунд по тому я відчув знайомий, майже електричний свербіж.

Частку миті потому я був уже на ногах, схопив попільничку — недопалки полетіли в різні боки, як кулі — проклинаючи в котрий раз свою власну тупість.

Одночасно, гарячково крутив головою на всі боки, озираючи кімнату.

Ось вона! Поруч з фортепіано біля червоного драпірування, приймає форму…

Я почекав, поки неясний силует повністю оформився, і з усіх сил жбурнув попільничку.

За мить вона вже стояла там — висока, зі світло-каштановим волоссям, темноока, стискаючи в руці щось на зразок автоматичного пістолета тридцять восьмого калібру.

Попільничка вдарила її в живіт, і вона зі стогоном склалася навпіл.

У ту ж мить я висмикнув пістолет з її рук і відкинув його в протилежний кут кімнати.

Потім я схопив її за обидва зап'ястя, стиснув і жбурнув у найближче крісло, не випускаючи її рук. У лівій руці вона ще тримала Карту. Це було зображення вітальні Мелмана, і зроблена Карта була в тому ж стилі, що і Дерево Життя, і Карти в моїй кишені.

— Хто ти? — Гаркнув я.

— Ясра, — процідила вона у відповідь. — А ти — мрець.

Вона широко розкрила рот, і голова її впала до моєї руки. Я відчув вологе дотик її губ до шкіри мого передпліччя. Ліва моя рука продовжувала притискати її кисть до підлокітника крісла. У наступну секунду я відчув у цьому місці пекучу біль.

Це не був укус, немов вогненний кіготь увійшов в цьому місці в мою плоть.

Я відпустив її зап'ястя і відсмикнув руку. Рухи мої стали дивно повільними і слабкими. У руці з'явилося крижане поколювання, а потім це відчуття стало підніматися вгору. Рука безсило повисла, і раптом я взагалі перестав її відчувати, наче вона зникла. Ясра легко вивільнилась, посміхнулася мені, злегка торкнула мої груди кінчиками пальців і штовхнула.

Я впав на спину. Я відчував сміховинну слабкість і не міг контролювати свої рухи.

Коли я впав, то болі від падіння не відчув. Щоб повернути голову і подивитися на Ясру, вимагалося неймовірна зусилля. Ясра піднялася з крісла.

Відпочивай, — сказала вона з похмурою посмішкою. — А коли прокинешся, залишок твого короткого існування буде дуже болючим.

Вона зникла з поля мого зору, і кілька секунд потому я почув, як вона піднімає трубку телефону.

Я був упевнений, що вона дзвонить П, і я вірив тому, що вона сказала. Принаймні, я зустрінуся із загадковим художником.

Художником! Я поворушив пальцями правої руки. Вони ще слухалися мене, хоча і дуже повільно і з неймовірними труднощами. Напружуючи до межі волю і свій локомоторний апарат, я спробував підняти свою руку до грудей.

Результатом був