Читати книгу - "Відкрите суспільство та його вороги"

Платон був одним із перших суспільствознавців і, безперечно, одним із найвпливовіших. У тому розумінні, яке вкладають в термін «соціологія» Конт, Мілль та Спенсер, він був соціологом, тобто з успіхом застосовував свою ідеалістичну методологію до аналізу суспільного життя людини, а також до законів розвитку суспільства, так само як і законів та умов його стабільності. Попри величезний Платонів вплив, цьому аспектові його вчення приділяли мало уваги. Очевидно цьому сприяли два фактори. Насамперед більша частина Платонової соціології подається ним у такому тісному зв'язку з його етичними та політичними вимогами, що описові елементи здебільшого губляться. По-друге, багато його думок до такого ступеня сприймалися на віру, що їх просто несвідомо, а відтак і некритично засвоювали. Здебільшого саме у такий спосіб його соціологічні теорії стали дуже впливовими.

Платонова соціологія — це геніальна суміш міркувань і точних спостережень за фактами. Її умоглядною підосновою, звичайно ж, стала теорія «форм» та загальної плинності і занепаду, теорія утворення і деградації. Але на цьому ідеалістичному підмурку Платон побудував на диво реалістичну теорію суспільства, здатну пояснити головні напрямки історичного розвитку давньогрецьких міст-держав, а також суспільні та політичні сили, що діяли в ті часи.

І

Умоглядну чи метафізичну підоснову Платонової теорії суспільних змін ми вже коротко окреслили. Це світ незмінних «форм» чи «ідей», що породили світ речей, які змінюються у просторі та часі. «Форми» чи «ідеї» не лише незмінні, незруйновні й нетлінні, а й водночас досконалі, справжні, реальні, і справді, в «Державі»1 знаходимо, що «добро» — це «все, що зберігається», а «зло» — «все, що руйнується і розпадається». Досконалі й добрі «форми» чи «ідеї» важливіші за копії, тобто чуттєві речі, і в дечому нагадують стародавніх предків чи відправні точки2 усіх змін у плинному світі. Такий погляд застосовують для оцінки загальної тенденції і головного напрямку всіх змін у світі чуттєвих речей. Бо, якщо відправна точка для всіх змін є доброю і досконалою, то зміна може бути лише рухом, який веде геть від добра і досконалості, він повинен бути спрямований до недовершеності та зла, до занепаду.

Цю теорію можна розвинути детальніше. Що більше чуттєва річ нагадує свою «форму» чи «ідею», то меншого розпаду вона зазнала, оскільки самі «форми» нетлінні. Але чуттєві або створені речі не є досконалими копіями, і справді, жодна копія не може бути досконалою, оскільки вона є лише видимістю, ілюзією, а не реальністю. Відповідно, жодна чуттєва річ (за винятком хіба що найкращих) не відтворює свою «форму» в достатньому ступені, щоби стати незмінною. «Абсолютною й вічною незмінюваністю наділені тільки найбожественніші з усіх речей, а тіла не належать до цього ряду»3,— каже Платон. Чуттєва чи створена річ — така як фізичне тіло або людська душа — якщо вона є доброю копією, може спочатку зазнавати лише дуже незначних змін. Найстародавніша зміна чи рух — рух душі — є все-таки «божественною» (на протилежність до вторинних чи третинних змін). Але кожна зміна, хоч би якою незначною вона була, повинна зробити річ іншою, а отже, не такою досконалою, зменшивши її подібність до «форми». У такий спосіб з кожною зміною річ стає більш схильною до змін і більш тлінною, оскільки вона чимдалі відходить від своєї «форми», що є її «причиною нерухомості й стану покою», за словами Арістотеля, який перефразував Платонове вчення: «Речі створюються через поділ «форми», і розпадаються, коли втрачають «форму». Цей процес руйнування, спершу повільний, а що далі, то стрімкіший — цей закон занепаду і падіння — Платон драматично змальовує в «Законах», останньому із своїх видатних діалогів. В уривку мова йде головно про приреченість людської душі, але Платон дає зрозуміти, що це стосується усіх речей, «наділених душею», тобто усього живого. «Усі речі, що мають душу, змінюються,— пише він.— ...і поки змінюються, коряться велінню і закону долі. Що менша зміна в їхньому характері, то меншим буде початковий ухил в їхньому становищі. Але з посиленням змін, а разом і несправедливості, вони падають — у прірву, потрапляючи в те місце, що зветься інфернальною країною». (Далі Платон згадує можливість того, що «душа, наділена великою мірою доброчесністю, може силою своєї волі..., якщо вона перебуває в спілкуванні з божественною чеснотою, стати вкрай благочестивою і перейти у вищі сфери». Проблему виняткової душі, здатної порятувати себе — а можливо, й інших — від загального закону приреченості, буде розглянуто в розділі 8.) Раніше в «Законах» Платон підсумував своє вчення про змінюваність так: «Будь-яка зміна, за винятком зміни злої речі, є найгіршою з усіх підступних небезпек, що можуть чигати на річ — буде це зміною пори року, чи вітру, чи харчування тіла, чи характеру душі». І додає наголошуючи: «Це твердження справедливе для всього, за єдиним винятком, як я щойно сказав, чогось злого». Коротше кажучи, Платон вчить, що зміни — це зло, а покій — божественний.

Тепер ми бачимо, що Платонова теорія «форм» чи «ідей» припускає певну спрямованість у розвитку плинного світу. З неї випливає, що тлінність усіх речей в такому світі мусить постійно зростати. Це не стільки жорсткий закон загального чимдальшого погіршення, скільки закон зростаючої тлінності; так би мовити, небезпека чи ймовірність руйнування зростає, але не виключені й виняткові посування в тому чи іншому напрямку. Отож, можливо, як вказує остання цитата, що дуже добра душа здатна уникнути змін і розпаду, а дуже погану річ, приміром, дуже зле місто, можна поліпшити, змінивши її. (Для того, щоб таке поліпшення мало хоч яку-небудь цінність, ми повинні були б закріпити його, тобто зупинити всі дальші зміни.)

У цілковитій відповідності до цієї загальної теорії перебуває Платонів виклад походження видів, наведений у «Тімеї». Згідно з ним, людину, найвищу з тварин, створили боги; інші види пішли від неї шляхом виродження і деградації. Спочатку окремі чоловіки — боягузи і негідники — виродилися в жінок. А ті, яким забракло розуму, крок за кроком деградували в нижчих тварин. Ми дізнаємося, що птахи — це перероджені сумирні, але надто легковажні люди, які надміру довіряли своїм відчуттям; «суходольні тварини пішли від людей, що не цікавилися філософією», а в риб і молюсків «виродилися найдурніші, найтупіші й... негідні» з усіх людей4.

Цілком зрозуміло, що цю теорію можна застосувати до людського суспільства та його історії. Тоді вона пояснює песимістичний Гесіодів5 закон розвитку — закон історичного занепаду. Якщо вірити Арістотелевому повідомленню (наведеному в попередньому розділі), то теорію «форм» чи «ідей» було запроваджено, щоб задовольнити методологічну потребу, необхідність чистого чи раціонального знання, яке неможливе в разі,