Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

— Наймись до мене.

— Та й найміть.

— Ось набий мені цю бочку, — каже. — І дає йому уперед гроші.

Він узяв ту бочку, порубав, у круг на дрова склав та й пішов собі.

Приїздить пан, побачив ту бочку.

— Що се, — питає, — таке?

— Та се, душенько, мужик надув.

— От я запряжу тройку коней, так я його дожену.

Побіг скоро і догнав. А мужик побачив його та й став у гречці під дубом, наче держить того дуба. Пан і питає його, чи не бачив він тут мужика з сокирою.

— Еге ж, — каже, — бачив.

— А що, я його дожену?

— Ні, ви, пане, не доженете; якби я, то я б вашими кіньми догнав.

— Так бери коні, дожени.

— Давайте сто рублів та постійте, оцього дуба подержте.

От пан став під дубом, аж пнеться, та держить його, а того чоловіка і духу немає. «Обманув, сякий-такий! Постій же, я тобі гречку витолочу, скину дуба».

Одскочив з-під дуба: «От-от упаде!», а дуб і не зворухнеться. «А надув! Вернусь, ще візьму тройку коней, я його дожену».

Наздоганяє того чоловіка вже на другій тройці.

— Чи не бачив ти, — питає, — тут такого-то чоловіка?

— Еге ж, — каже, — бачив.

— Що ж, я його дожену?

— Ні, ви не доженете, а якби я вашими кіньми, то й догнав би.

— Так бери та дожени.

— Ніколи, пане, треба солов’я стерегти.

А він як ото забачив пана, накрив пеньок шапкою та й стоїть.

— На тобі сто рублів, біжи дожени його, а я твого солов’я постережу.

Узяв той і коні, і гроші, тільки його й бачили. А пан ждав, ждав та й каже: «Надув і цей! От я йому дам». Як учеше кулаком по шапці… «Тьху!» Вернувсь, ще одного коня взяв, знов наздоганяє чоловіка, а той у дупло вліз та й виглядає відтіля.

— Чи ти не бачив, — питає пан, — тут такого-то чоловіка?

— Бачив, — каже.

— Що ж, я його дожену?

— Ні, пане, не наздоженете. Якби я вашим конем, я б догнав, так треба ось у дуплі сидіти.

— Дожени, — каже, — я тобі заплачу і в дуплі за тебе посиджу.

Поліз пан у дупло, а чоловік на коня та й подавсь. А пан сидів, сидів у дуплі та там і пропав.

Як пан по-німецькому балакав

Одна вдова, проста жінка, та оддала дочку за поганенького панка. От раз той зять і поїхав до тещі в гості. Та й каже він своєму наймитові:

— Я балакатиму до тещі не по-нашому. А як вона спитає в тебе, чого я так балакаю, то ти скажи, що я вже забув по-своєму балакати, а тільки по-німецькому вмію. А як я що скажу по-німецькому, так ти їй по-нашому переказуй.

— Добре! — каже той.

От приїхали. Теща рада, що зять приїхав, вітається до нього, а він:

— Вухри-мохри! Вухри-мохри!

— Що це йому таке сталося, що річ йому одібрало?

— Та то він уже забув по-своєму балакати, а навчився по-німецькому, — каже парубок.

От теща почала про дочку розпитувати та про онуків, зять усе:

— Вухри-мохри! Вухри-мохри!

Так їй аж страшно його стало.

От тоді питає вона зятя:

— Може, обідати вже будете?

А він:

— Вухри-мохри! Вухри-мохри!

А наймит перекладає:

— То він каже, що не хоче обідати.

Пан сердиться, що наймит так каже, та аж кричить: «Вухри-мохри!», бо їсти страшенно хоче. А наймит:

– Ідіть, — каже, — паніматко, од його, а то бачите — аж сердиться, що ви з обідом докучаєте.

Теща з наймитом пообідала, а зять зостався не ївши. От увечері знов теща питає зятя, чи не вечерятиме.

А він:

— Вухри-мохри! Вухри-мохри!

Наймит каже:

— Не хоче вечеряти, каже, щоб дали тільки шматок хліба та кварту води.

Так теща дала йому шматок хліба та кварту води, а сама повечеряла з наймитом.

Зять уже так сердиться на наймита, а таки не хоче по-своєму балакати.

От уранці лагодиться вже він їхати.

Теща й того й сього несе на віз дочці та онукам на гостинець.

А він радий, що такого багато, та:

— Вухри-мохри! Вухри-мохри!

А наймит:

— Не несіть нічого! Пан не хоче брати, каже, щоб забрали геть.

То теща й позабирала усе назад. От як виїхали за слободу, пан почав наймита лаяти і каже:

— Я через тебе голодний сидів і додому нічого не везу. Коли так, чого ж я сюди й приїздив?

А наймит каже:

— А хіба ж я знаю по-німецькому! Я ж думав, що як слід переказую.

Про Василя Жагалюка, який мав дев’яносто п’ять літ, був бідаком і ошукав пана

Один пан зі своєю жінкою були в літах. От посідали вони одного вечора вечеряти, так пані й каже:

— Ми такі багаті, а нічого на цім світі нікому доброго не зробили, та навіть ніколи бідних людей не обдарували. А я чула, що по смерті дістаються люди до неба. Отже, я б тебе просила, чи ти на те згодишся, щоб ми справили велику гостину для вбогих.

А пан і каже:

— То вволю твою волю, чи то правда, що люди йдуть на небо, чи ні, але вчиню твою волю. Так завтра поїдемо до міста і дамо оголошення в газеті, щоб усі бідні, які є в нашім панстві, з’їжджалися на гостину.

На другий день вони поїхали до міста, а по дорозі рахували, за скільки вони можуть приготуватися до тієї гостини. Воліли скоріше, ніж за два тижні, бо мусили приготувати лави, столи попід лісом, щоб ті вбогі мали де сідати. Як приїхали до міста, то зайшли до редакції і подали оголошення, що кожний убогий дістане їсти, пити на цілий тиждень задарма.

Так за пару днів вийшла газета у світ. А коли убогі почали читати ті газети, то швидко давали один одному знати про таку новину. І так назбиралося багато тисяч тих убогих. Чи то був дуже бідний, чи ні, кожний хотів їсти, пити і бути на гостині.

А найстаршим серед убогих був чоловік невеликого зросту, Василь Жагалюк, сивенький, як голубець, бо мав уже дев’яносто п’ять літ. Тут за п’ять днів почали їхати на ту гостину убогі, і їхав два тижні транспорт за транспортом. Котрі перші приїжджали, то займали перші місця коло столів. Так було зайнятих близько п’ятдесяти тисяч місць. А решта не мали місця і стояли. Тоді пан з управителем вийшли на поле і побачили, що страшно багато тисяч ще є, і коли б знав був пан, то не зачинав