Читати книгу - "УПА у вирі боротьби"

Частини новоствореної польської армії, большевицькі переселенчі комісії у складі спеціяльних відділів і формації НКВД негайно посунули на ті терени, де завдяки наявності упівців на протязі кількох місяців існувала українська самостійність. Розташувавшись ледве не в кожному селі, московські посіпаки розпочали всілякі бешкети. Декілька українських родин було вивезено одразу, решту записали в реєстр, агітуючи до виїзду. Всіх їх цікавило питання - де поділися молоді мужчини?

В той час, коли ворог опанував майже всі села, кожний потік і ліс були володіннями УПА. Побудовані криївки служили за канцелярії і шпиталі, а озброєні повстанські відділи, приведені у стан бойової готовності, цілий час квартирували й харчувалися в лісах. Тепер найінтенсивніше працював зв'язок. Про дію й численність ворога відділи УПА мали найдокладніші відомості, одержувані від зв'язкових, якими часто були молоденькі хлопці й дівчата. Знали також і про те, які родини та звідки вже були вивезені окупантами.

Між повстанцями почалися дискусії на тему теперішньої ситуації. Всі цікавилися тим, чому упівські відділи нічого не роблять і дозволяють московській босячні на цей розгул, але наказів поки що не було ніяких.

Одного разу до сотні Громеика в Грушівський ліс загостювали сотні Бурлаки й Ластівки. Сотенні командири і їхні почти мали довгу конференцію, а вояки тільки обсервували своїх командирів. Після закінчення війни у травні 1945 року до сотень прибуло багато новаків із СКВ, які, за висловом старих повстанців, іще не мали бойового «хрещення», тому й почували себе ніяково, не втручалися до ніяких справ.

Після обіду старшини влаштували на великій галявині кінські перегони, які виграв командир першої чоти Чайка, а хлопці ще більше здивувалися, що це все має означати: ворог під боком, і раптом ці змагання. Питали один одного, але відповіді не міг дати ніхто, бо не всім про все можна знати.

Про становище на Закерзонні пішов точний звіт до «гори», напевно аж у Львівщину, й тепер усі чекали інструкцій, але не дармували. Найбільше праці мали командир-заступник Лагідний, колишній студент ветеринарії, дуже ретельний, безмежно відданий справі й досить суворий, та бунчужний Соколенко. Останній знав докладно не тільки про стан зброї й амуніції у відділі, але і про стан кожного окремого повстанця. Несподівано всі отримали більше озброєння та амуніції, підвищену залізну порцію, санітарний виряд і т. д. Щось готувалося.

Розділ 6. «БУДЕ ВОЙНА»

Лемківщина в околиці Бірчі - це досить гористий терен. Гори вкриті мішаним лісом, а подолянах над потоками й річками розташовані села з пасмами родючої землі. До того ще треба додати широку смугу оболоння вздовж Сяну, яке надзвичайно родюче.

Завдяки тим пасмам, господарі даного терену були досить багаті, Як згадувалось, майже всі височини Бірчавщини вкриті лісами, але лісові смуги переважно вузенькі - заледве півкілометра ширини, а то й менше. Зате ці смуги в'язалися з більшим лісовим масивом, тому в багатьох місцях можна було пройти таким лісом кількадесят кілометрів, не виходячи в чисте поле.

Довкільні ліси роїлися постанцями. Тут вони днювали й ночували, просто на галявині в густій траві або під ялицями, на чапінні чи листі. Коні паслися тут же, поруч застави з кулеметами стояли на сторожі, а стійкові й дозорці, замаскувавшись, пильно стежили за кожним рухом по сусідніх селах, часом не далі як на півкілометра від них.

Вистачило лише кілька ночей переспати в лісі, побачити сходяче сонце, почути шумливі потоки й хори лісових пташок або пройтися барвистими долинами аж до іскристого Сяну, щоб безмежно полюбити цей край.

Із сіл доходили погані вістки. Вже кілька тисяч осіб ворог насильно вивіз у невідоме, багато з них членів повстанських родин, і постанці ледве не щодня бачили брутальну поведінку московських зайд із безбороннним населенням. Командир Громенко також дуже часто підходив до краю лісу і крізь далековид спостерігав рухи ворога. Вертаючи замислений, злегка вдаряв правим п'ястуком об ліву долоню, неначе сам питав себе: що робити? Бити чортів чи чекати наказу? Адже ж повстанцям треба було сказати в чому справа.

Через два тижні прийшла очікувана пошта. Негайно була заряджена відправа трьох сотень, яка тривала досить довго. Після її закінчення сотні Бурлаки й Ластівки відмаршували, а командир Громенко скликав термінову відправу підстаршин.

- «Буде война!» - затираючи руки, сказав він й одразу перейшов до наказів, заплянованих ним упродовж останніх двох тижнів. - Друзі, - почав із притиском на кожному слові, - сьогодні всі частини УПА й СКВ на нашому терен займатимуться ліквідацією переселенчих відділів окупанта. Наша сотня наступатиме на гарнізоні Явірника Руського й Жогатина. Вже від довшого часу ворог квартирує в обидвох селах, але ночі проводить на гірці поміж ними. Ми одержали завдання підсунутися якомога ближче до ворожої залоги, а потім у несподіваму наскоці зліквідувати її сильним вогнем і гранатами.

Безпосередньо після цього командир перейшов до бойового наказу, подав бойову кличку, призначив місця для наступу підвідділів і подав збірний пункт по закінченню бою. Акція була призначена на годину 2.30.

Після вечері була заряджена збірка соті в повній бойовій готовості. Відмовлено молитву, прочитано бойовий наказ для цілої сотні, вислухано кілька теплих слів командира Громенка, й акція розпочалася.

Це було на початку літа 1945 року. З-за обрію викотився місяць, заливаючи все довкола своїм сріблястим промінням - гори, ліси, долини й поля, на яких дозрівало збіжжя, одинокий засіб існування мешканців цих теренів, як також відділів визвольного руху.

Сотня посувалася поволі стрілецьким рядком. Коні, кухонне начиння, їдунки й усі речі, які могли перешкодити тихому підходові до ворога, були залишені на збірковому пункті. Повстанці йшли обережно, й напевно кожного проймала однакова думка - чи вдасться акція та чи пощастить йому вернутися з неї живим.

Так думав і Чумак. Він провірив на поясі гранати, замок в автоматі та запасні амуніційні диски й тепер розважав над тим, чи є у світі вояки, які, йдучи до бою, не бояться за своє життя.

Українські вояки, власне такі, вони не бояться смерті, бо обов'язки перед Батьківщиною і служінням своєму народові набагато важливіші від життя. А що ж діється з цією Батьківщиною? Вона знову поневолена. Є на світі багато поневолених народів, але переважно буває так, що культурна нація поневолює примітивнішу. То чому ж Україну гноблять віками такі варварські примітиви? Чи ж українській народ не мас можливості визволитися з-під окупантського ярма так, як визволяються інші народи? Чи він не має права бути господарем на своїй власній землі?!…

Відповідей на ці питання