Читати книгу - "Українське питання"

І тут сталася подиву гiдна рiч. Козаки, якi iснували ще в стародавнiй Українi (називалися вони «бродниками»), з'єдналися й заснували свою славетну державу на островах нижче порогiв на Днiпрi. Систему правлiння в тiй державi можна, мабуть, назвати демократичним деспотизмом. Щорiчно козаки голосуванням вибирали собi правителя, якого називали гетьманом i який мав владу над життям i смертю своїх виборцiв. Але завжди наприкiнцi гетьманування вiн складав звiт про свою дiяльнiсть при владi, i якщо виявлялося, що надто зловживав нею, то мiг i на палю потрапити або позбутися голови.

Козацька держава була фактично продовженням — у своєрiднiй формi — незалежностi українського народу. Це правда, що та держава визнавала суверенiтет польських королiв над собою i часом служила їм, але не терпiла над собою нiякого iншого закону, крiм свого, i жодна сила на землi не пробувала вибити її з острiвньої твердинi. Козаки, коли бачили в тому потребу, воювали з татарами, турками, а то й з поляками. Тож не диво, що польський король Стефан Баторiй сказав про них: «Колись iз цих лотрiв постане незалежна держава».

Однаково сильнi на водi й на сушi, козаки часто дiставалися аж до Анатолiї й поверталися з великою здобиччю. Серед них завжди панував дух бунту, живе вiн i в сьогоднiшнiй Українi. Боплан, французький iнженер, що служив у тих часах польському королю й прожив в Українi цiлих 17 рокiв, так написав про них: «Без волi в них немає бажання жити, i це, власне, є причиною того, що вони швидкi на опiр i бунт проти державного закону, коли почувають себе обмеженими ним; рiдко коли проминає сiм-вiсiм рокiв без їхнiх повстань».

Подiбнi речi говорили про них i iншi вченi. Всi погоджувались на тому, що козакiв нiщо не може стримати в їхнiх намiрах, що вони гордi й марнославнi i легше приймають смерть, нiж неволю.

Часто ряди козакiв поповнювали українськi селяни, що втiкали вiд польських панiв, а також чоловiки iнших нацiй, закоханi в вiльне бойове життя. З цiєї войовничої, заповзятливої й кмiтливої людностi формувався кiстяк української нацiї. Українська проблема, отже, має бiологiчну й расову природу, i жоднi заходи, якi не враховують цього факту, не сприятимуть її розв'язанню. Козаки завжди захищали українське селянство. Безстороннi науковцi погоджуються, що затиснутi мiж польськими землевласниками та євреями, що служили їм агентами, а нерiдко й управителями, селяни були доведенi до крайнiх злиднiв i зневаженi. Навiть єврейськi iсторики з похвальною об'єктивнiстю визнають, що євреї в тi часи були всемогутнi. Вони управляли панськими економiями, монополiзували цiлi мiста i тримали контроль у своїх руках не тiльки над податками, але й над доходами православної церкви, стягали плату за хрещення й похорони, часто в ролi чиновникiв вели судочинство. Один єврей, що жив у тi часи, якийсь Мозес Гановер, згадуючи, як козаки часто вiдбирали у євреїв золотi та срiбнi скарби, вiдзначав, що то була лише розплата за їхнi грiхи.

1648 року прославлений козацький гетьман Хмельницький, чиє справжнє прiзвище було Хмель, мобiлiзував усi козацькi сили й скинув подвiйну тиранiю. Україна стала вiльною й незалежною, а Хмеля почали порiвнювати з Кромвелем, з яким вiн справдi мав листування. Не маючи достатнiх сил, щоб воювати водночас iз поляками, москвинами й татарами, Україна уклала союз iз Москвою на рiвних правах, але Москва вiроломно ввела переважнi сили в Україну, яку врештi-решт анексувала. Дев'ятьма роками пiзнiше, знесилена вiйнами й конфлiктом iз Польщею i неспроможна впокорити козакiв, якi не переставали бунтуватись, Москва дiйшла з Польщею згоди й подiлила з нею Україну. Та ще цiле столiття по тому козаки часто вчиняли вiдчайдушнi бунти.

При кожнiй такiй нагодi Москва великими групами засилала їх до iнших частин iмперiї (ця сама система винищення практикується тепер Совєтами), зокрема багато козакiв було вивезено копати канали в отруйних багнах бiля Петербургу, де вони й гинули масами.

Як тiльки Москва закрiпила владу над Україною, вона змiнила свою назву з «Московiї» на «Росiю». Знову виглядало, що український народ мав бути стертий з лиця землi. Щоб зберегти себе фiзично, його вищi класи мусили робити те, що вiд них вимагалося, тобто пiддатися зросiйщенню й спольщенню. Але в народi, помiж селянством, український нацiоналiзм продовжував жити. Починаючи з романтичного руху ХІХ столiття, вiн поступово вилився в лiтературнi форми i врештi став полiтичним. Спочатку той нацiоналiзм можна було задовольнити навiть чимось меншим, нiж автономiя; коли ж навiть росiйськi лiберали не захотiли й слухати нi про якi бодай обмеженi поступки, вiн поступово, але впевнено перейшов у сепаратизм.

До того часу центр культури був на пiвднi; Київ, ближчий до Заходу, нiж Москва, плiдно користувався латинськими джерелами. Фактично Московiя була ученицею України i засвоїла вiд неї все, що тiльки змогла. Але вiд моменту анексiї України i змiни своєї назви на «Росiя» вона навмисне намагалася вiдсунути Україну на заднiй план i гальмувала її розвиток. Заборонено було вживання української мови в школах i в наукових та iсторичних працях. Робилося все можливе, щоб не тiльки витiснити й лiквiдувати українську мову, але й знищити нацiональну свiдомiсть, яка саме в мовi знаходить своє втiлення. Україна використовувалась як колонiя. Вона була багата на зерно й сировину, i Росiя, занедбуючи власнi ресурси, апетитно накинулася на пiвденнi. Влада зосередилася в Москвi; майже всi призначенi урядники, особливо суддi, були росiяни, а українськi патрiоти засилалися до Сибiру. Якщо української нацiї не iснувало, в чому намагаються переконати нас росiяни, то чому той гнiт i те зросiйщення мали провадитися з такою послiдовнiстю й жорстокiстю? Навiть Росiйська енциклопедiя не могла не визнати, що «нацiональне самовиявлення, хоч i важко визначити момент його зародження, нiколи не завмирало в Українi».

Росiйськi володарi, протилежно тому, що вони говорили чужинцям, таїли в душi побоювання. Про це свiдчить цитата з брошури, написаної в 1907 роцi генералом Залесським, головою казанської фiлiї «Союзу росiйського народу», що дiстав зневажливу назву «Чорна сотня»: «Вже тисячу лiт росiйський народ збирає безлiч земель, заселених рiзними народностями. Бiльшiсть iз них залишаються ворожими, в глибинi свого серця мрiють про вiдродження незалежностi й часом справдi бунтуються. Якщо б якась зла доля спiткала Росiю, цi чужi народи повстануть i прагнутимуть повалити трон i Росiйську державу».

Умови життя