Читати книгу - "В країні дрімучих трав"

Хазяїн піднявся на кілька сходинок вишки й проголосив:

— Вельмишановні добродійки й добродії! Зараз людина полетить на небо. Самі на власні очі побачите. То чи не завгодно вам за ваші гроші запитання ставити цьому чоловікові? Як-не-як від нас на небо людина вирушить і назад до нас повернеться!

Підприємець витер блискучу лисину червоною квітчастою хусткою.

З натовпу почулися голоси — зверталися до чоловіка на вишці:

“Назвись: хто ти такий?”

“Що за один?”

“Промислове свідоцтво маєш? Якої віри?”

“Коли на небо летить — то віри якої?”

“Я Сергій Сергійович Думчев! Росіянин”, — відповідав молодий чоловік.

“Ну, лети!” — сказали в натовпі. Чоловік, який назвав себе Думчевим, скинув крилатку і продовжував поратися біля снаряда.

“Шановна публіко! — звернувся хазяїн до натовпу. — Терпіння! Лише п’ять-десять хвилиночок — і полетить!”

— Я стояла недалеко від вишки, — оповідала далі Поліна Олександрівна, — і бачила, як тремтіли руки в Думчева. Неспокій, хвилювання, переляк охопили мене. Адже вишка висока! Невже всі вони тут не розуміють, що він, цей сміливець, зараз розіб’ється?

“Відрадь, відрадь його від польоту”, — благала я брата-студента.

Вчився він у Політехнічному. Знаєте, такі гарні еполети на синій тужурці. Брат дуже добре розбирався в технічних питаннях. Він скрізь супроводив мене. Як давно це було! Я тоді носила брилика з широкими крисами.

“Колего! — гукнув мій брат до винахідника. — Чи не допомогти вам?”

І він почав вилазити на вишку.

Але винахідник заперечливо похитав головою. Він продовжував поратися біля снаряда.

Навколо гомоніли.

“Ніколи не полетить!”

“А чому птах летить? Вся сила у птаха в пір’ї, — пояснював статечний купець. — А в його снаряді крила ж без пір’я”.

“А кажан літає чи не літає? — обернувся брат і додав: — Виходить, що справа не в пір’ї?”

“Ну, то чого ж він не летить? Дотягне до ночі, та так і не полетить!”

“Час! Час!”

“Швидше! Починай! Час!” — кричав нетерплячий натовп.

Думчев розправив широкі крила снаряда і підтягнув весь снаряд на край вишки.

Натовп завмер.

Він просунув ноги в ремені й приладнав снаряд до пояса. Потім заходився просувати руки під крила. Крила були легкі, з лози, обтягнуті тканиною і дуже рухомі, очевидно, на завісах.

“Зараз полетить!” — залунали голоси.

“Стій! Стій! — загорлав раптом хазяїн. — Стій!”

Весь час хазяїн не стояв на одному місці; то вилазив на вишку, то бігав до хвіртки перевіряти виторг.

“Стій!” — крикнув він, розштовхуючи натовп, і підвів аж до самісінької вишки якогось чиновника з дружиною.

Чиновник гукнув до Думчева:

“Слухайте! Дружина моя хоче поставити одне запитання, а ви, добродію, будьте ласкаві відповісти!”

Дружина чиновника рвучко піднесла лорнета:

“Я цікавлюся, добродію, яка на цих крилах тканина. Знизу мені здається, що це муслін. Скажіть, де ви взяли такий чарівний колір? Чи багато платили за аршин?”

Думчев детально відповів на це запитання.

“А зараз лети!” — гукнув хазяїн.

Брат стиха проказав:

“Полю, пам’ятаєш ці вірші?

Любителі пошлості ситі,

Спокійно і легко живуть,

А руки Ікара розбиті,

Бо прагнули в небо сягнуть”.

У натовпі казали:

“Приміряється, як віє вітер!”

Несподівано Думчев кинувся з помосту. Полетів.

Усі завмерли, затамували подих. І враз побігли слідом. Бігли, перестрибуючи, перелазячи через огорожі. Бігли мовчки, відкинувши назад голови.

Снаряд раптом нахилився. Люди кинулися на всі боки.

Швидким рухом ніг, що були просунуті в стремена, прикріплені до віялоподібного хвоста, Думчев відновив рівновагу. Апарат вирівнявся.

“Ура-а-а!!!” — загуло навколо.

Та це тривало навряд чи більше двох-трьох хвилин.

Від подуву вітру сколихнулися хустки в жінок. Схопилися за шапки й кашкети чоловіки, що бігли за снарядом. Вітер повіяв дужче.

Брат, який біг поряд зі мною, вигукнув:

“Нещастя! Вітер заважає йому! На двобій з вітром пішов наш російський Ікар!”

Я бачила: крила снаряда-бабки дуже перехнябились. Снаряд різко нахилявся то в один, то в другий бік. Ось-ось упаде!

Брат кричав:

“Дивіться! Вітер хилить апарат ліворуч— Думчев викидає ноги праворуч! Вітер праворуч— Думчев ліворуч! І снаряд вирівнюємся!”

Та вітер ніби зрозумів хитрощі людини і налетів згори. Апарат “клюнув носом”.

І тоді Думчев почав руками опускати і підіймати крила. Апарат знову на якийсь час вирівнявся. Поряд зі мною хтось вигукнув:

“В нього сили кінчаються. За повітря не вчепишся!”

Апарат падав. Марні були помахи крил. Снаряд гнало вітром до моря.

Натовп зойкнув.

“Втопиться! Втопиться!” Заголосили жінки, хтось почав хреститися. Біля самісінької води снаряд ткнувся носом у пісок.

“Вбився! Вбився!” — кричав натовп і біг до моря.

Я випередила всіх. Мій брилик з’їхав набік і ледве тримався на стрічці. Я перша підбігла до Думчева. За мною — брат.

“Ви живі?” — гукнула я.

Думчев поворухнувся. Розстібнувши ремені, ми допомогли йому вилізти з-під снаряда, що вгруз у сипучому піску.

Підбігли люди. Підходили обережно і мовчки, неначе боялися потурбувати Думчева. Навіть дітлахи, босі, вихрясті, перебігаючи від натовпу до снаряда і від снаряда до натовпу, розмовляли поміж себе пошепки.

Брат попросив усіх розійтись.

Принесли глек води, і я намочила Думчеву лоба. Брат побіг по візника.

Думчев опритомнів. Але він не помічав нікого. Час ішов. Люди почали розходитися. Раптом він спробував підвестись.

Я допомогла йому. Він встав, обернувся і побачив свій розбитий апарат.

“Я ще полечу! Полечу!” — проказав він тихо і вперто.

Низько над нами легко промайнула чайка.

“Як оцей птах?” — я показала на чайку.

“Птах?” — перепитав він.

“Як оця чайка?” — мовила я.

Він довго мовчав, немов радився з якимись своїми думками.

“Ні! Ні! — раптом різко вигукнув він. — Краще від птаха! Як муха! Не лише літати, але й стояти в небі! Стояти в повітрі, так само впевнено, як і на землі!”

Я злякалася: чи не з’їхав він з глузду? І спитала:

“Яка муха? Що ви! Хіба муха стоїть у повітрі?”

Він нічого не відповів. Потім стиха додав:

“Я навчусь усього цього не тут! А там… лише там!”

“Де?”

Та він нічого не відповів.

Мені стало страшно. Брата з візником і досі не було.

Повільно, спираючись на мою руку, Думчев пішов до міста.

Біля моря залишився розбитий апарат. Уже темніло. Я допомагала йти цій дивній людині.

Поряд з Думчевим я по-іншому, по-новому тепер почула шум моря, по-новому побачила, які навскісні бувають промені в призахідного сонця.

А він ішов поруч мене, похиливши голову. На мене він ні разу не глянув. І весь час шепотів:

“Виходу немає! Виходу немає! Тільки в них! У них вчитися”.

Я чула ці