Читати книгу - "В країні дрімучих трав"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ні, Явдохо Василівно, не брала.
— Не брали? Ну і добре. Може, моя Зіночка сховала. Потім її спитаю. Спить вона, сердешна, зараз… До речі, от що я вам іще скажу: в тій скрині, що на кухні, миша цілісіньку ніч шкреблась. І зараз вона, мабуть, там. От якби відкрити та вигнати…
— Миша? В моїй скрині, що з листами?..
Булай вийшла з кімнати.
Явдоха Василівна залишилася в кімнаті й почала:
— Боюсь я… Того боюся, що, мабуть, несповна розуму моя сусідка. Зіночка моя з поїздом на цілі тижні виїжджає. В усій квартирі я залишаюся сама з Поліною Олександрівною. Ходить вона нечутно, говорить мало. Вже давно, я сюди ще й не перебралася, а в місті про неї різне балакали, ніби вона весь час на дорогу дивиться, жениха якогось жде. А я як на неї подивлюсь, так і думаю: “Самій вже нареченій саван час шити”… Зіночка каже: “Мамо, чого ви турбуєтесь? Людина живе тихо, діло своє робить. Цілком нормальна бабуся”. А я все сумніваюся. Як будете до неї ходити, придивіться, думку свою складіть та й мені скажіть: треба її боятися чи ні…
Стало чути кроки Булай. Сусідка пішла. Я знову звернувся до Поліни Олександрівни:
— Прошу вас… Пробачте за турботу… Прошу вас розповісти все, що ви знаєте про Сергія Сергійовича. Про те, як він зник…
— Ні, ні,не кажіть цього слова! Він просто пішов… пішов з цього будинку.
— Пішов? Давно?
Я відразу ж відчув усю нетактовність свого запитання, зніяковів і замовк.
Булай не квапилась, ніби збиралася з духом, потім сказала:
— Даруйте, як вас звуть?
Я назвав себе.
— То що ж, Григорію Олександровичу, привело вас сюди? Адже Думчева всі забули.
— Цілком випадково я почув одну розповідь, яка наблизила мене до долі Думчева. Але, прошу, поки що не питайте ні про що.
— Добре, я вам вірю. Колись дуже давно мене прозвали нареченою Сергія Сергійовича. Ах, хіба ви тепер можете уявити собі, збагнути, як колись у глухій провінції розважалися з нудьги люди! Проте річ не в цьому. Я зараз думаю про те, як краще розповісти вам про Думчева. Не знаю, з чого почати: чи то з того, за яких незвичайних обставин побачила його вперше, чи то просто про зустрічі й розмови з ним.
— Якщо можна, розкажіть усе послідовно.
— Та відкладіть же своє вічне перо! Не можна ж спокійно розповідати, згадувати, коли кожне слово записують.
Я слухняно сховав авторучку і блокнот у кишеню, вмостився зручніше в крісло й приготувався слухати.
— Отже, це було давно, — почала Поліна Олександрівна.
З-за дверей долинув шум.
— Не звертайте уваги, це Гібралтар пересуває меблі і знову підмітає чисту підлогу біля моїх дверей.
— Але чому ж Гібралтар?
— Так я охрестила сусідку Явдоху Василівну за те, що повз її очі, як кораблю повз Гібралтар, непомітно не пройти. Кожен буде досконально вивчений. Вона завжди всього боїться.
— Отже, це було давно… — повторив я.
ІКАР НА ЯРМАРКУ
— Так, давно, — повторила Поліна Олександрівна. — Мені було тоді сімнадцять років. Я пам’ятаю той день, ту годину і навіть ту хвилину, коли я вперше побачила Сергія Сергійовича Думчева. Це було на світанку повітроплавання. Ні, точніше сказати, так: перед самісіньким світанком повітроплавання… Була неділя, дев’яте червня. Був ярмарок.
Стара сива жінка розповідала, а я забув, що вона стара. Вже не бачив, що вона сива. І вже не вірив, що все було так давно. Неначе вогонь її нездійснених мрій спалив ці десятиліття. Минуле повернулося. Я його почув, побачив…
Ось ярмарок. Південний ярмарок під полудневим сонцем. Галасливий, строкатий, дзвінкий і барвистий.
Прокинешся, відчиниш віконниці, навстіж розчиниш вікно — і щосили гуде-дзвенить ярмарок, гомонить людською юрбою, рябіє, миготить яскравими хустками й спідницями жінок, дзвоном гуде й оглушує криком, іржанням, меканням і муканням.
А в крамницях і ятках, поспіхом збитих із неструганих дощок, розкинулися проти сонця, виблискують і палахкотять буйними барвами стрічки, ситці, хустки, разки намиста, міняючись і зливаючись в яскраві смуги.
Тиснява, не пробитись!
Із рипінням крутиться-обертається карусель під стогін шарманки, під верещання дівок, що сидять у розмальованих колясках, під свистіння веселих, насмішкуватих, у хвацько зсунутих набакир кашкетах парубків, що гордовито сидять на баских дерев’яних конях.
Тиснява!
Насилу пробираючись під возами продавців і між ногами покупців, нюхаючи землю й підібгавши хвоста, шукає свого хазяїна якийсь дворняга. Та де там! Сидить десь у шинку. Хлопець-гармоніст копнув собаку ногою. Той вискнув, зіщулився, підібгав хвоста, кинувся під воза й знову пішов пробиратись далі.
Тягнуть сліпі співаки пісню. Пісню одноманітну й протяглу. Коли вона почалася? Коли закінчиться? Невідомо їх веде, розштовхуючи юрбу і простягаючи дрантиву шапку, білявий, гостроносий, з хитрими оченятами хлопчик. А вони йдуть за ним, поклавши один одному руки на плечі, високо підвівши до неба незворушні застиглі обличчя.
А слідом за ними легко й невимушено йде циганка з закинутою на одне плече строкатою з торочками хусткою, обвішана разками коралів, видзвонюючи намистом, виблискуючи величезними напівкруглими сережками, злегка пересмикуючи плечима, йде між возів і яток, хапаючи за руки то одного, то другого, і скоромовкою запевняє: “Позолоти ручку, погадаю — про долю твою розповім”.
А сонце дедалі вище, спека дедалі більша. Дедалі галасливіший і багатолюдніший стає південний ярмарок.
І раптом звідкись здаля довгий, протяглий крик: “Летить! На небо летить людина!”
Крик тоне в гаморі і гуркоті ярмарку.
Ніхто не оглянувся і не відгукнувся. Ярмарок шумів далі.
Якийсь чоловік у сіряці і в кашкеті з блискучим козирком вискочив на воза й замахав руками.
“Братця! — гукнув він, стоячи на возі. — Братця, дивіться! Дивіться, що діється на вишці!”
“Де, де?”
“Ондечки, на вишці! З вишки людина полетить!”
“На небо полетить людина!”
І натовп, безладний, цікавий, жадібний до видовищ, кинувся до вишки, що виднілася на пагорку.
На широкому помості вишки лежав снаряд, схожий на велетенську бабку. Поряд з цим снарядом стояв молодий чоловік і поправляв якісь довгі ремені на снаряді.
Він був у косоворотці і в чорному плащі-крилатці. Бліде обличчя, довгі нервові пальці, губи стиснуті, а коли він випростався, то його зосереджений погляд звернувся кудись далеко через голови людей, що оточили поміст.
Дивний, незрозумілий і дуже самотній був цей чоловік на галасливому, барвистому ярмарку. Та він, певно, був такий зайнятий своїм снарядом, аж не помічав нічого, що діялося навколо.
Хазяїн-підприємець, який побудував на пагорку вишку, одержував по п’ятаку з кожного, хто заходив за огорожу.
Обгороджене місце навколо вишки густо
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В країні дрімучих трав», після закриття браузера.