Читати книгу - "Енеїда"

А саме так, як в сіряках,

І весело, і так не скучно,

На великодніх як святках;

Коли кому що захотілось.

То тут як з неба і вродилось;

От так-то добрі тут жили.

Еней, се зрівши, дивовався

І тут яги своей спитався,

Які се праведні були.

«Не думай, що були чиновні,—

Сівілла сей дала одвіт,—

Або що грошей скрині повні,

Або в яких товстий живіт;

Не ті се, що в цвітних жупанах,

В кармазинах або сап'янах;

Не ті ж, що з книгами в руках,

Не рицарі, не розбишаки;

Не ті се, що кричать «і паки»,

Не ті, що в золотих шапках.

Се бідні нищі, навіжені,

Що дурнями зчисляли їх,

Старці, хромі, сліпорожденні,

З яких був людський глум і сміх:

Се, що з порожніми сумками

Жили голодні під тинами,

Собак дражнили по дворах;

Се ті, що біг дасть полупали,

Се ті, яких випроводжали

В потилицю і по плечах.

Се вдови бідні, безпомощні,

Яким приюту не було;

Се діви чесні, непорочні.

Яким спідниці не було:

Се, що без родичів остались…

І сиротами називались,

А послі вбгались і в оклад;

Се, що проценту не лупили,

Що людям помагать любили,

Хто чим багат, то тим і рад.

Тут также старшина правдива,—

Бувають всякії пани;

Но тілько трохи сього дива,

Не квапляться на се вони!

Бувають військові, значкові,

І сотники, і бунчукові,

Які правдиву жизнь вели;

Тут люде всякого завіту,

По білому єсть кілько світу,

Которі праведно жили».

«Скажи ж, моя голубко сиза,—

Іще Еней яги спитав,—

Чом батька я свого Анхіза

І досі в вічі не видав?

Ні з грішними, ні у Плутона,

Хіба йому нема закона,

Куда його щоб засадить?»

«Він божої,—сказала, — крові

І по Венериній любові,

Де схоче, буде там і жить».

Базікавши, зійшли на гору,

На землю сіли оддихать

І, попотівши саме впору,

Тут прийнялися розглядать,

Анхіза щоб не прогуляти.

Обридло-бо і так шукати;

Анхіз же був тоді внизу

І, походжавши по долині,

Об миленькій своїй дитині

Водив по мізку коверзу.

Як глядь нагору ненароком,

І там свого синка уздрів,

Побіг старий не просто — боком

І ввесь од радості згорів.

Хватавсь з синком поговорити,

О всіх спитатись, розпросити

І повидатись хоч часок,

Енеєчка свого обняти,

По-батьківській поціловати,

Його почути голосок.

«Здоров, синашу, ма дитятко! —

Анхіз Енеєві сказав.—

Чи се ж тобі таки не стидно,

Що довго я тебе тут ждав?

Ходім лишень к моїй господі,

Там поговорим на свободі,

За тебе будем мірковать».

Еней стояв так, мов дубина,

Котилась з рота тілько слина,

Не смів мерця поціловать,

Анхіз, сю бачивши причину,

Чого синочок сумовав,

І сам хотів обнять дитину —

Та ба! уже не в ту попав;

Прийнявсь, його щоб научати

І тайності йому сказати,

Який Енеїв буде плід,

Якії діти будуть жваві,

На світі зроблять скілько слави,

Яким-то хлопцям буде дід.

Тогді-то в пеклі вечерниці

Лучились, бачиш, як на те,

Були дівки та молодиці

І там робили не пусте;

У ворона собі іграли,

Весільних пісеньок співали,

Співали тут і колядок;

Палили клоччя, ворожили,

По спині лещатами били,

Загадовали загадок.

Тут заплітали джерегелі,

Дробушечки на головах;

Скакали по полу вегері,

В тісної баби по лавках:

А в комин суджених питали,

У хатніх вікон підслухали,

Ходили в північ по пусткам;

До свічки ложечки палили,

Щетину із свині шмалили

Або жмурились по куткам.

Сюди привів Анхіз Енея

І між дівок сих посадив;

Як неука і дуралея,

Прийнять до гурту їх просив;

І щоб обом їм услужили,

Як знають, так поворожили,

Що стрінеться з його синком:

Чи він хоть трохи уродливий,

К чому і як Еней щасливий,

Щоб всіх спитались ворожок.

Одна дівча була гостренька

І саме ухо прехихе,

Швидка, гнучка, хвистка, порскенька,

Було з диявола лихе.

Вона тут тілько і робила,

Що всім гадала, ворожила,

Могуща в ділі тім була;

Чи брехеньки які сточити,

Кому імення приложити.

То так якраз і додала.

Привідця зараз ся шептуха

І примостилась к старику.

Йому шепнула біля вуха

І завела з ним річ таку:

«Ось я синкові загадаю,

Поворожу і попитаю,

Йому що буде, розкажу;

Я ворожбу такую знаю,

Хоть що, по правді одгадаю

І вже ніколи не збрешу».

І зараз в горщечок наклала

Відьомських разних-всяких трав,

Які на Костянтина рвала,

І те гніздо, що ремез клав:

Васильки, папороть, шевлію,

Петрів батіг і конвалію,

Любисток, просерень, чебрець;

І все се налила водою

Погожою, непочатою,

Сказавши скількось і словець.

Горщок сей черепком накрила,

Поставила його на жар

І тут Енея присадила,

Щоб огоньок він роздував;

Як розігрілось, зашипіло,

Запарилось, заклекотіло,

Ворочалося зверху вниз;

Еней наш насторочив уха,

Мов чоловічий голос слуха,

Те чує і старий Анхіз.

Як стали роздувать пильніше,

Горщок той дуже клекотав,

Почули голос виразніше,

І він Енею так сказав:

«Енею годі вже журитись,

Од його має розплодитись

Великий і завзятий рід;

Всім світом буде управляти,

По всіх усюдах воювати,

Підверне всіх собі під спід.

І Римськії поставить стіни,

В них буде жити, як в раю;

Великі зробить переміни

Во всім окружнім там краю;

Там буде жить та поживати,

Покіль не будуть ціловати

Ноги чиєїсь постола…

Но відсіль час тобі вбираться

І з панотцем своїм прощаться,

Щоб голова тут не лягла».

Сього Анхізу не бажалось,

Щоб попрощатися з синком,

І в голову йому не клалось,

Щоб з ним так бачитись мельком,

Та ба! вже нічим пособити,

Енея треба відпустити,

Із пекла вивести на світ,

Прощалися і обнімались,

Слізьми гіркими обливались,—

Анхіз кричав, як в марті кіт.

Еней з Сівіллою старою

Із пекла бігли навпростець;

Синок ворочав головою,

Поки аж не сховавсь отець;

Прийшов к троянцям помаленьку

І крався нишком, потихеньку,

Де їм велів себе пождать.

Троянці покотом лежали

І на дозвіллі добре спали —

Еней і сам уклався спать.

Частина четверта

Борщів як три не поденькуєш,

На моторошні засердчить;

І зараз тяглом закишкуєш,

І в буркоті закеньдюшить.

Коли ж що напхом з'язикаєш

І в тереб добре зживотаєш,

То на веселі занутрить;

Об лихо вдаром заземлюєш,

І ввесь забуд свій зголодуєш,

І біг до горя зачортить.

Та що абищоти верзлялом,

Не казку кормом солов'ять:

Ось ну, закалиткуй брязкалом,