Читати книгу - "Першому гравцеві приготуватися"

і всепоглинаюча одержимість Галлідеєм та його «великоднім яйцем». Через кілька хвилин після нашої першої розмови я зрозумів, що Ейч був справжнім професіоналом, елітним мисливцем з серйозним психічним кунг-фу. Він досконало вивчив все про вісімдесяті, і не лише канонічний матеріал. Він був справжнім ученим-дослідником Галлідея. І, мабуть, бачив ті ж якості в мені, тому що дав мені картку свого контакту і запросив приходити в Підвал, коли мені захочеться. З того часу він став моїм найближчим другом.

Протягом років між нами поступово зростало дружнє суперництво. Ми багато говорили про те, хто з нас першим дістанеться на вершину Табла. Постійно намагалися перевершити один одного знанням невідомих дрібниць, цікавих мисливцям. Іноді навіть проводили дослідження разом. Це, як правило, означало перегляд дешевих фільмів і телепередач вісімдесятих у його чат-кімнаті. Ми, звичайно, також грали у багато відеоігор. Ми з Ейчем витратили незліченні години на такі класичні ігри для двох гравців, як «Contra», «Golden Axe», «Heavy Barrel», «Smash TV» та «Ikari Warriors». Окрім вашого покірного слуги, Ейч був найкращим ґеймером, якого я коли-небудь зустрічав. У більшості ігор ми були рівними, але в деяких він міг мене перемогти, особливо в шутерах від першої особи. Зрештою, це була його сфера діяльності.

Я нічого не знав про те, ким був Ейч у реальному світі, але в мене було відчуття, що його життя вдома не було таким прекрасним. Як і я, він, здавалося, проводив кожну хвилину в ОАЗі. І хоча ми ніколи не зустрічалися особисто, він не раз казав мені, що я його найкращий друг, тому я припустив, що він був настільки ж ізольованим і самотнім, як і я.

— То що ти робив після того, як пішов минулої ночі? — запитав він, кинувши мені інший джойстик Intellivision. Вчора ввечері ми кілька годин зависали у його чат-кімнаті, переглядали старі японські фільми про монстрів.

— Нічого, — відповів я. — Пішов додому відпрацьовувати кілька класичних аркадних ігор.

— Без потреби.

— Ага. Але в мене був відповідний настрій.

Я не питав, що він робив минулої ночі, а він не поспішав ділитись деталями. Я знав, що він, імовірно, був на Ґайґексі, або в якомусь настільки ж крутому місці, проходив квести на швидкість, щоб отримати трохи очок досвіду. Він просто не хотів засмучувати мене. Ейч міг дозволити собі проводити у віртуальному світі чимало часу, слідуючи підказкам та шукаючи Мідний ключ. Але він ніколи не використовував це проти мене, і не висміював за те, що я не мав достатньо грошей, аби кудись телепортуватися. І він ні разу не образив мене пропозицією позичити кілька кредитів. Негласне правило серед мисливців: якщо ти сам по собі, то не хочеш і не потребуєш допомоги ні від кого. Мисливці, які хотіли допомоги, приєднались до кланів. Ми з Ейчем погоджувалися, що клани були для нездар та позерів. Ми обидва поклялися, що залишимось самітниками до кінця життя. Ми досі іноді обговорювали «великоднє яйце», але ці розмови завжди були обережними і ми уникали конкретики.

Після того, як я переміг Ейча у трьох раундах «Tron: Deadly Discs», він з огидою жбурнув джойстик «Intellivision» і схопив журнал, що лежав на підлозі. Це був старий випуск журналу «Старлог». На обкладинці я впізнав Рутґера Гауера з промо-фото до фільму «Леді-яструб».

— Старлог, ге? — сказав я, схвально киваючи.

— Ага. Я завантажив кожнісінький випуск з архіву Інкубатора. Досі їх усіх не проглянув. Я саме читаю цей чудовий шматок про «Битву за Ендор».

— Екранізовано. Випущено в 1985 році, — продекламував я. «Зоряні війни» були однією з моїх спеціалізацій. — Повний непотріб. Реально найслабший момент в історії «Воєн».

— Це ти так кажеш, нікчемо. Тут є деякі великі моменти.

— Ні, — сказав я, хитаючи головою. — Немає. Це навіть гірше, ніж перший фільм про евоків, «Караван мужності». Краще б назвали його «Караван лайна».

Ейч закотив очі й повернувся до читання. Він не збирався піддаватись на провокації. Я подивився на обкладинку журналу.

— Гей, я можу поглянути, коли ти закінчиш?

Він посміхнувся.

— Для чого? Щоб ти зміг прочитати статтю про «Леді-яструба»?

— Можливо.

— Чувак, та тобі ж подобається така мура, чи не так?

— Відсмокчи, Ейч.

— Скільки разів ти вже бачив цю мелодраму? Навіть мене змусив подивитись весь фільм принаймні двічі. — Тепер він провокував мене. Він знав, що «Леді-яструб» була однією з моїх таємних слабкостей, і що я бачив фільм більше двох десятків разів.

— Я робив тобі послугу, змушуючи дивитися, нуб. — Я вставив новий картридж у приставку і запустив гру «Astrosmash» на одного гравця. — Колись ти ще подякуєш. Зажди і побачиш. «Леді-яструб» це канон.

«Каноном» ми називали будь-який фільм, книжку, гру, пісню чи телешоу, фанатом яких, як відомо, був Галлідей.

— Ти ж не серйозно? — сказав Ейч.

— Ні, я Парзіваль. Але говорю цілком серйозно.

Він опустив журнал і нахилився вперед.

— Не може бути, щоб Галлідей був фанатом «Леді-яструба». Я гарантую це.

— І які твої докази, придурку?

— У нього був смак. Це єдиний доказ, який потрібен.

— Тоді, будь ласка, поясни мені, чому в нього був цей фільм і на касеті, і на диску?

Список усіх фільмів у колекції Галлідея на момент його смерті був включений в додатки «Альманаху Анорака». Ми обидва його завчили.

— Хлопець був мільярдером! У нього були мільйони фільмів, більшість із яких він, ймовірно, ніколи навіть не дивився! У нього також були DVD «Говарда-качки» і «Крулла». Це не означає, що він любив їх, дебіле. І це вже точно не робить їх каноном.

— Це навіть не обговорюється, Гомере, — сказав я. — «Леді-яструб» — це класика вісімдесятих.

— Це чортовий відстій, ось що це! Мечі виглядають, ніби