Читати книгу - "Зодчий із пекла"

— Ну, душили її, звісно, не на канапі. Туди вже опісля поклали, — Кінчев покачав незапалену сигарету між пальцями й ще раз обвів чіпким поглядом приміщення бібліотеки Ярижських, яке нагадувало дім-музей якогось письменника кінця ХІХ століття.

Надя Щукіна чемно здивувалась:

— Звідки ви знаєте?

— Ви ж самі помітили, що була вона лише в одному з капців. Інший ми знайшли під вікном. Там її і… А ось чи чули ви якийсь шум?

— Який?

— Ну, скажімо, шум боротьби, крики про допомогу…

— Ні. У Ольги Володимирівни весь час музика голосно грала. Тимофіївна бурчала… Ні, то раніше, вони з Алькой сперечались. — Надя переривчасто зітхнула. — Ой, бідна дівчина… А Тимофіївна… Страшно подумати, що з нею тепер…

Віктор Кінчев з симпатією дивився на економку. Мала вона дуже пристойний вигляд: сірий в’язаний пуловер, випрасувані чорні брюки, волосся русяве, акуратно підстрижене, лежить красивими локонами, мабуть, укладене на бігуді. У вухах — тоненькі золоті кільчики. Нічого надмірного, скромність, надійність, дисциплінованість. Вона нервувала, але стримувалась. Мабуть, такою бувала й тоді, коли їй грубіянили старшокласники.

— Що за дівчина була Аліна Павлівна Зачепа? Ви її добре знали?

— Як сказати… Вона вчилась у нас, ну, так, поганенько вчилась. Нікуди не поступила. Батько давно вже не працює, випиває, звісно. Мати поїхала на заробітки й пропала. Прислала пару посилок — і все. Вони два роки на бабчину пенсію перебивались. Оце знайшли роботу, то старалися. Тимофіївна більше, а Аліна, вона…

— Не старалась?

— Не те, щоб не старалась. Але… У неї більше хлопці в голові, ніж робота… Молода ж… Була.

— А чогось підозрілого ви не помічали?

— Підозрілого — ні. Але дивне бувало.

Кінчев підбадьорив її поглядом.

— Вона бачила в дзеркалі дівчину.

— Не зрозумів.

— Не себе.

— Стоп-стоп-стоп! Дивилась на себе в люстро й бачила не себе?

— Ну, не зовсім дивилась. Казала, що так, збоку. Ніби схожа на неї, красива, з довгим волоссям. У білому. Алька вірила, що це привид. Казала, що була схожа на дочку першого власника цього дому. Тут, у великому залі сімейні портрети висять.

— Де це було, вона уточнювала?

— Так. Внизу, в дзеркальному залі.

— Тобто це не було відбиття картини?

— Ні, картини на другому поверсі.

— Тут усі кімнати мають назви?

— Не всі. Але їх багато, треба якось відрізняти.

— Значить, коридор знизу — то дзеркальний зал?

— Так.

— А ще?

— Зразу як зайдете, праворуч від входу — то кінозал, його ще домашнім кінотеатром називають, над ним — бібліотека. Біля кухні — їдальня. На другому поверсі — велика зала. Спальні для гостей думають називати по кольорах: рожева, блакитна, жовта.

— Всі вони на першому поверсі?

— Так, а спальня хазяїв — на другому, біля бібліотеки. Біля меньшого зальчика, він ще без назви, — спальня для родичів.

— Родичі тут уже бували?

— Ні.

— Ви спите тут, в будинку?

— Найчастіше — так.

— Ще хтось, крім вас і хазяїв, ночує?

— Гості бувають.

— Сьогодні або вчора?

— Ні.

— Де ви спите?

— На першому поверсі, в кімнаті для прислуги.

Кінчев усміхнувся приязно-співчутливо:

— Вам зручно називати себе прислугою? Вчительці, з вищою освітою?

— Певний дискомфорт є, але… Нічого страшного. Я одержую, між іншим, більше від директора школи. До речі, в школі мене принижували більше. І частіше.

— Учні?

— Всі, хто не лінувався. — Вона ображено піджала губи.

— Хм-м… Повернімося до справи. У будинок можна пройти непоміченим?

— Мабуть, так. Якщо якось тихо пройти парадним — його не зачиняли. Або через кухню.

— Є ще входи?

— Так, через кінозал і ще одну кімнату. Але він завжди зачинений, ключ від тих дверей є тільки в хазяїна.

— Ви бачили, щоб він проходив саме там?

— Не бачила, але знаю, що проходив.

— Навіщо саме там?

— Туди легше під’їхати машиною. Під самісінькі двері.

— Крім дівчини в люстрі, підозрілого не було нічого?

— З Алькою — ні.

— А з кимсь іншим?

Надя коротко й безбарвно розповіла про незвичайне булькання унітазу. Кінчев зацікавився:

— А тоді хтось не міг зайти непоміченим?

— Ні, ми одразу обходили сусідні кімнати, а Кирило Іванович посилав охоронця перевірити і парк.

— А сліди?

— Слідів було багато. За кільканадцять днів.

— Аліна також щось подібне чула? З унітазу?

— Ні.

— Аліну знайшли в маленькому зальчику? Що вона там робила?

— Прибирала. Ми щодня прибираємо. В нижніх спальнях доробляють паркет, пил піднімається нагору…

— Бабуся Аліни про її смерть від вас почула?

— Так, — Щукіна скрушено схлипнула.

— І що же? Як реагувала?

— Вона… Вона спочатку не повірила… А потім, коли побачила, я запам’ятала такий дивний вигук: «Я так і знала!» І все.

— Що ще казала?

— Нічого. Плакала. Потім її «Швидка» забрала.

— Що вона могла знати наперед?

— Тимофіївна? Не знаю.

— Вона раніше говорила з вами про Аліну?

— Так, часто. Але нічого такого…

— Про що саме ви говорили?