Читати книгу - "Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка"

(— Але ж ти цього не зробив, правда? — цікавився князь.

— Гріховна спокуса, тваринна хіть до безсоромної жінки, — диктував солтис нотарю.

— Зробив, але прошу, панове, не робіть з цього ганебний та маргінальний вчинок з мого боку. Адже я був змушений це зробити. Якби я цього не зробив, то мене так само заживо поховали б у стінній щілині, як боягуза. А з іншого боку я знав, що нічим не ризикую. Юнаком я бачив різні шахти, в тому числі і соляну. Коли палаючий сніп падав у прірву, я легко впізнав ці темно-сині прошарки, котрі лягають один на одного і означають соляну шахту. З цього легко було здогадатись, що дзеркальна поверхня не що інше, як соляне озеро, в якому людина не тоне. До того ж, коли падав другий палаючий сніп, я помітив, що до озера по стіні ведуть сходи, тож я нічим не ризикував. А от те, що хтось називає мою безцінну кохану Мадуш безсоромною істотою, цього я не терпітиму. Вона була чиста і невинна: за життя вона була моїм янголом на землі, а після смерті стала моєю заступницею на небесах. За неї я готовий битись будь з ким на списах, мечах, з булавою, оббитою цвяхами. Нехай противник буде в латах, а я в простій шовковій одежі. І своє зізнання я не продовжу до тих пір, поки цей абзац не буде стерто з протоколу, або поки не відбудеться двобій між мною та солтисом.

— Ну, солтисе, — сказав князь, — підсудний має рацію. Тож прошу або виправити задиктоване, або ж нехай відбудеться двобій на мечах, списах чи з вкритими цвяхами булавами.

Обравши перший варіант, нове звинувачення було таким: гріховна спокуса з причини милостивих почуттів до чистої діви — диктував секретарю солтис.

— Ну, тепер можеш стрибати!)

Я й не примушував просити себе двічі; став на перила, відштовхнувся і стрибнув униз в безодню.

Я стрибнув наче з вежі. З кожною секундою я летів все швидше і швидше; повітря свистіло в моїх вухах. Раптово я оглух, і вода накрила мою голову. Мої вуста та очі відчували, що я пливу в чистій солі. Раптом мені подумалось, що треба помолитись. Мій рот миттєво наповнився водою. За мить я вже був на поверхні. Вода доходила до пахв. Солоне озеро не дасть потонути. Серед залишків палаючої соломи я помітив хустинку прекрасної Мадуш і обернув її навколо шиї. В цю хвилину я почув підбадьорливі крики гайдамак. Посилені ехом печери, вони були схожі на голоси з самого пекла. Коли я поглянув догори, то помітив палаючі факели: з цієї безодні здавалося, наче пекельне небо вкрилося кривавими зірками.

Двома-трьома помахами рук я доплив до берега, до кам'яних сходів, що вели нагору. Саме цим шляхом гайдамаки добувають собі сіль до харчів.

Сто вісімдесят сходинок, з яких я зробив дев'яносто, перескакуючи через одну. З моменту стрибка не пройшло і трьох хвилин, як я стояв неподалік Мадуш, весь білий від солі, наче напудрений чорт.

Розбійники підняли мене і на плечах понесли до моєї Мадуш. Вона, сором'язливо всміхаючись, простягнула мені прекрасну квітку, яку я потім довго носив на грудях. На радощах, я навіть хотів її поцілувати, однак гарамбаша мене відтягнув.

— Егей, хлопче, це були тільки квіточки — ягідки будуть попереду! В першу чергу тобі треба перейти у нашу віру. Доньку ватажка можуть віддати тільки чоловікові її ж віри.

Це була моя найслабша сторона. Але я сказав, що не проти.

Вожак одразу кивнув своєму товаришу, аби той готувався до церемонії.

А то був піп.

Я так і думав, тому що він найгучніше співав та найбільше пив на бенкеті.

— Отож, дивись, — пояснював вожак, — той хто вступає в наші лави, має прийняти нове ім'я. Моє ім'я «Nyedzviedz», що означає «ведмідь», але ще означає «без пари». Це тому, що ведмідь завжди ходить без пари. Тож як ми тебе назвемо?

Тоді переді мною постали мої «хрещені»: один казав, нехай моїм ім'ям буде «szczupak» (щука), тому що я добре плаваю, інший пропонував «labedz» (лебідь), я ж сказав, що моя головна віртуозність не в плаванні, а в бомбардуванні, тож нехай звуть мене «baran» (баран).

За цей час бородатий розбійник переодягнувся в попа. Вдягнув на голову золоту скуфію, що дуже пасувала до жирних пасм волосся, поверх одежі натягнув важку рясу, розшиту золотом, а ще взувся у величезні важкі золоті мешти, котрі певне були з мощів якогось святого, а в руках тримав тяжезне срібне розп'яття. Мені подумалось, що цей піп, у цій золотій рясі зі срібним розп'яттям, певне добряче дав по голові іншому попу розп'яттям, аби забрати цю рясу.

Потім він почав робити зі мною якусь абракадабру, за формою, на мою думку, схожу на літургію — слів я не розумів, оскільки говорив він грецькою. Я звернув увагу, що більша частина вірян сміється з нього. Він чимось вимастив мого носа, а потім обкурив мене димом, від якого я мало не задихнувся. Наприкінці, коли давав мені ім'я «Баран», то за своєю попівською звичкою дав мені ляпаса. Оскільки удар наносився не попівською рукою, а розбійницькою лапою, то у вухах задзвеніло. Тільки те, що я стояв на колінах, врятувало мене від падіння.

Цього вистачило!

Я теж не ликом шитий, скочив на ноги, і зарядив «хрестителю» такого ляпаса, що спершу летіла скуфія,