Читати книгу - "Забути неможливо зберегти"

– Ну, зрозуміло! Тисячу вибачень, ми просто чекаємо на четвертого.

– Тобто?…

– Звісно ж, на д’Артаньяна! Який же сюжет без цього персонажа?

– Якщо ваш д’Артаньян відплив до Англії за підвісками…

– Не до Англії й не за підвісками королеви, але незабаром підійде, зовсім незабаром. А поки що пропоную випити кави.

– Знов!.. – поморщився Олег. – Хто в піцерію побіжить?

– Кавусю я сам зварю, – пробурмотів Портос, піднімаючись з дивана та прямуючи до виходу з кімнати. – Даруйте, мокачіно цього разу не буде, зате я зроблю за своїм фірмовим рецептом.

– Тобто?

– Кава по-портоськи, – голос «мушкетера» долинув вже з кухні, де загримів посуд.

– Я ж казав, що ми можемо не укластися за часом, тож вибачайте, – чемно мовив Араміс. – Але д’Артаньян вже на підході.

– Довго ще чекати?

– Продемонструй йому, – попросив Атос. Араміс кивнув, підійшов до комп’ютера, щось швидко набрав на клавіатурі. Екран монітора блимнув, на ньому виникла карта міста, по якій повільно повзла зелена цятка. У правому верхньому кутку нерухомо горіла інша цятка – лілова.

– Їде на автобусі. Година пік вже минула, серйозних пробок на дорогах не спостерігається, тож д’Артаньян прибуде хвилин за двадцять. Ми саме кави поп’ємо, ви з дороги відпочинете, а там веселіше буде.

Олег подивився на повільно повзучу зелену цятку. Цю київську окраїну він знав погано, та й назви вулиць на карті були відсутні, а прикинути щось наосліп складно. Немовби прочитавши його думки, Араміс запропонував:

– А давайте-но я вам часовий індикатор підключу, – після чого в правому нижньому кутку монітора засвітилися цифри «18:43», що змінилися на «18:42», потім на «18:41» і так далі в порядку зворотного обліку.

– Ну от, я не помилився, – весело підтвердив «мушкетер». Підійшовши до балконних дверей, розчахнув фіранку й пояснив: – Задушливо щось. Імовірно, вночі буде гроза.

– Я не намокну часом? – поцікавився Олег.

– Я ж сказав, що гроза буде вночі, а не ввечері, – знехотя пояснив Араміс. – Гляньте самі.

Він знов почаклував над клавіатурою, і карта міських вулиць змінилася картою столичної області, розцяцькованою різнобарвними плямами й стрілками.

– Оцей грозовий фронт бачите? Він рухається прямо на нас.

– Звідкіля у вас така карта? – здивувався Олег.

– А-а-а, облиште! Дістати динамічну карту погоди насправді не так уже й складно. Знаєте, скільки супутників крутится о-о-он там, у нас над головою? – «мушкетер» тицьнув пальцем у стелю.

– Багато, – погодився журналіст.

– Саме так…

У цей момент до кімнати перевальцем повернувся Портос, несучи на чорній пластиковій таці чотири невеличких горнятка. У кімнаті одразу приємно запахло кавою і ще чимось дуже смачним.

– Що за чудовий рецепт? – запитав Олег, одержуючи своє горнятко.

– Кава по-портоськи вариться з корицею й кардамоном, подається без цукру, – поблажливо кинув «мушкетер». Потім усі замовкли, неспішно присьорбуючи ароматний напій.

Саме коли каву було допито, пролунав дзвінок.

– Ну, ось і дочекалися! – зрадів Атос, прямуючи до виходу з кімнати. – Зараз познайомитеся.

Слідом за тим сталося таке, чого Олег очікував найменше: за хвилину «мушкетер» увів до кімнати… довговолосу й доволі опасисту блондинку! Виглядала вона вельми привабливо. Щоправда, не завадило б їй скинути півдюжини кілограмів з талії… та й щоки у дівиці були якісь припухлі, а верхня губа ледь відстовбурчена.

– Знайомтеся, оце і є наш д’Артаньян, – мовив Атос і одразу поспіхом додав: – Тобто, скоріше, НАША д’Артаньян. Загалом, четвертий і найпрекрасніший член мініатюрної команди «чистильників».

– Шерше ля фам,[13] – тільки й зміг зітхнути сторопілий журналіст.

– Не очікували, що д’Артаньян виявиться жінкою?

Новоприбула відверто насолоджувалася його реакцією. Олег не відповів: все-таки занадто приголомшив його сюрприз! Окрім того, фраза пані д’Артаньян (саме так журналіст подумки назвав її) жваво нагадала йому якусь стару радянську кінокомедію[14] – от тільки яку саме?…

А втім, насправді все закономірно! Позавчора на пресконференції у перших журналістських рядах було повнісінько яскравих дурепок-дівчат, які з роззявленими ротами слухали політичного клоуна Маслаченка. Пані д’Артаньян було нескладно загубитися в цьому загалі, а він і не помітив одну-єдину – ту, що відрізнялася від усіх…

До речі, неважко було не помітити: журналістки сиділи потилицями до нього! А ця блондинка, та ще й досить грудаста. Отже, дурепка за визначенням… Овва, і як він одразу не второпав?!

– Ну добре, облишимо у спокої нашого гостя, нехай перетравить нову порцію інформації, – спокійно мовив Араміс, зрозумівши зніяковілість журналіста, і звернувся до новоприбулої: – Ну що, усе зробила, як годиться?