Читати книгу - "Акротірський шпигун"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
В понеділок, сімнадцятого вересня, після приємної автомобільної прогулянки, що тривала близько години, ми знову приїхали на той пагорб, біля підніжжя якого на цей раз була досить глибока, уміло розкопана й обшита дошками траншея. Вальполь негайно спустився на дно і покликав нас до себе.
В траншеї дихалося легше, бо тут була тінь і прохолода. Вальполь з любов'ю показав нам нашарування землі різних періодів та уламки керамічних виробів, які ще, напіврозкопані, лежать в грунті; потім довго говорив про відмінності корінфських і халкідських ваз, про кераміку з поливою і без неї, про чорні й червоні фігурки на вазах — про такі речі, які я вже давно встиг забути. Він захопився своєю розповіддю і затримав нас у своїй ямі значно довше, ніж ми того хотіли.
Нарешті, вказавши на кілька черепків, які він ніжно тримав у руках, я спитав:
— Містер Вальполь, до якої епохи вони можуть належати?
Трохи подумавши, він відповів:
— Якщо я не помиляюсь, ми маємо справу з пам'ятками середнього періоду грецької колонізації. Певно, це зразки сьомого століття до нашої ери.
В той час як турки заходилися обережно знімати новий шар землі, ми топталися навколо вершини горба. Гелен жадібно дивилася вниз на зеленкувату блакить озера, а Вальполь поглядав через озеро в бік аеродрому. На його широких грудях, як і минулого разу, висів бінокль. Раптом він примружив повіки, підніс бінокль до очей, швидко навів його на фокус і, здивовано скрикнувши, опустив його.
— Що там таке? — спитав я.
— Там? Нічого особливого, — відповів він. — Я маю на увазі не аеродром, містер Андерсон. Бачите — он там, на березі озера, старовинний римський замок? По-моєму, там гніздиться якийсь хижий птах — справжнє страховище.
При цих словах, сказаних хоча й жваво, а проте якось вимушено, у мене зародилася підозра: мабуть, він хотів обдурити мене й відвернути увагу від того, що насправді його так здивувало. Хоча руїни замка були в тому ж напрямі, що й аеродром, Вальполь тримав бінокль занадто високо, щоб побачити замок. Гніздо хижака я помітив і раніше — та й для нього воно, певно, не було чимсь новим.
— Дозвольте глянути, — попросив я, і він передав мені бінокль.
Від того, що я побачив крізь об'єктив, у мене прискорено забилося серце. На передньому плані, де п'ять тижнів тому стояли реактивні бомбардувальники «Канберра», тепер щільно один біля одного вишикувались літаки «Гантер». А за ними я розпізнав принаймні дві ескадрильї французьких штурмовиків типу «Барудер»!..
— Щось ніби схоже на беркута, правда? — озвався збоку Вальполь.
Не відповідаючи, я пильно вдивлявся в льотне поле Акротірі. Піт лився з мене струмками, лоскотав спину. Аеродром надзвичайно густо був уставлений літаками. Поряд з машинами марки «Барудер» стояли найновітніші бомбардувальники «Вотур»; я навіть не знав, що ця модель уже була на озброєнні. Біля них я розгледів французькі реактивні винищувачі «Містер-IV», а перед ангарами…
— Ви бачите його? — запитав Вальполь. — Здається, то орлиця. По-моєму, ви надто високо підняли бінокль.
— Ні, ні, я бачу його…
… А перед ангарами, де минулого разу стояли наші чотиримоторні «Беверлі», я розпізнав, наполовину закриті від мене англійськими винищувачами типу «Дельта», три… чотири… п'ять французьких транспортних літаків «Лангедок». У мене майнула думка, що той молодецький капітан-парашутист, який так нахабно розглядав Гелен, мабуть, прилетів сюди на одній з цих транспортних машин.
— Ну, хто зі мною купатися? — гукнула Гелен позаду нас, і я зрозумів, що вона мала на думці лише мене.
Я побіг переодягатися. Мені зовсім не хотілося в цю мить залишатися в Вальполем. За минулі тижні наші взаємовідносини дещо змінилися: тепер Гелен була більш моєю знайомою, ніж Вальполя, і він уже нічим не міг перешкодити мені поплавати з нею.
Ми побігли через кедрові зарості й разом стрибнули в воду. Вона була холодна й така чиста, що видно було дно. Галька на дні мала світло-блакитний відтінок, дерева на березі кидали в воду свою зеленкувату тінь. Ми плавали, пірнали, ловили одне одного, але я ніяк не міг викинути з голови думки про французькі літаки, що стояли на льотному полі в Акротірі і здивоване «О!» Вальполя, коли він побачив їх. «Яке йому діло до них, якщо він археолог? Невже він розбирається у типах літаків? Чи, може, вважає нас усіх за дурнів?»
Коли ми через якийсь час вигрівалися на сонці поблизу римського замка, я спитав Гелен:
— Як ви вважаєте, міс Ругон, містер Вальполь справді видатний учений?
— Вам не слід насміхатися з нього, — відповіла вона. — До речі, ви можете називати мене просто по імені. Мене звуть Гелен.
Я ледве стримався, щоб не сказати: «Я знаю…»
— А мене — Роджер.
— Так от, Роджер, я прошу вас ставитися до мого приятеля Вальполя з цілковитою повагою.
— До вашого приятеля? Але ж йому щонайменше п'ятдесят років.
— Сорок три, — сказала вона. — Він не винен у тому, що виглядає старішим. Так само як англійці не винні в тому, що вони недосить кмітливі.
Останнє зауваження прозвучало для мене загадково. Очевидно, їй, як і іншим жінкам, подобалося говорити колкості і розпалювати у чоловіків почуття ревності. Але що ж поробиш з такими жіночими примхами.
Коли ми, отак розмовляючи, лежали поряд, я помітив, що волосся у Гелен пофарбоване.
На скронях і на потилиці, тобто там, де берет не закривав його від сонця, воно мало не золотистий, а коричньовий відтінок, а мокре воно здавалося навіть чорним. І пушок під пахвами був темний. Але це відкриття не врятувало мого серця. Я лише дивувався, як раніше не помітив цього.
Сонце
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Акротірський шпигун», після закриття браузера.