Читати книгу - "Язиката Хвеська"

машини вибігли троє оперативників. Всі вони здалися Смикові схожими один на одного: приблизно одного зросту, приблизно одного віку, приблизно однаково вдягнені: не дивлячись на спеку, всі троє — в легеньких піджаках, під якими окреслювалися пістолетні кобури. Один із них, той, хто біг трошки попереду інших, навіть майнув за викот піджака рукою, та, видно, в останній момент передумав — замість табельної зброї витяг посвідчення, з ходу тицьнув ним фотографу під ніс, аж той сахнувся.

— Капітан Середа, карний розшук! Хто міліцію викликав?

— Я, — чесно признався Смик і в свою чергу поліз у задню кишеню штанів — там лежало його редакційне посвідчення.

Поки капітан крутив документ у руках, з іншого боку підкотила ще одна машина, цього разу — патрульна «канарка». З неї вивергнулися міцні хлопці у бронежилетах та з автоматами. Їх теж було троє, і вони тут же оточили скверик по периметру, хижо водячи по колу лиховісними автоматними дулами.

— Що у вас тут сталося? — суворо запитав капітан Середа, повертаючи Смикові посвідчення. — Я нічого не бачу.

Аби зайвий раз переконатися, що очі не обдурюють його, капітан покрутив головою. Його колеги так само нічого кримінального не бачили. Патрульним із автоматами, готовими до ведення прицільного вогню, так само не було в кого стріляти.

— Я й сам нічого не бачу, — покірно визнав Володя Смик. — Дивина якась. Схоже, тіло хтось забрав.

— Яке тіло? — визвірився капітан Середа, маючи цілком законні підстави вважати, що його тут мають за дебіла. — Не морочте мені голову, давайте по порядку! Нас викликали на труп!

— Ось вам труп, — хвилювання Смика не повинно було викликати ні в кого підозри. — Ось, дивіться!

Фотограф зробив крок убік, до свого кофра, який стояв трохи осторонь на землі. Простягнув руку, намагаючись відкрити його.

— Назад! — рявкнув один з автоматників, пересмикнувши затвор і націливши зброю на кофр.

Інший автоматник навів «Калашников» на самого Смика. Його руки мимоволі поповзли догори, він тільки пробелькотів:

— Там у мене докази… Я вам покажу…

— Відставити! — наказав капітан Середа, і автомати опустилися. — Сань, відкрий ти! Що там треба дістати? — запитав він у Смика.

— Фотоапарат…, — у роті фотографа зрадницьки пересохло.

Інший оперативник, той самий Саньок, обережно наблизився до кофра, наче у його надрах справді ховали зброю або цокала бомба сповільненої дії. Відкинув кришку, переконався — там справді лише апаратура, вийняв фотокамеру і простягнув Смикові. Той, витерши піт з обличчя, а потім вологі від поту руки — об штани, жестом підкликав капітана Середу до себе. За ним підійшли інші оперативники, скупчилися довкола Володі.

Натискаючи на потрібні кнопки, Смик видобув з пам'яті цифрового апарата знімки, зроблені, як свідчив установлений завчасно покажчик дати і часу зйомки, сьогодні, о дев'ятій годині сорок п'ять хвилин ранку. Капітан Середа навіть глянув на циферблата наручного годинника, перевіряючи час.

Якщо вірити даті та часу, які відобразилися в правому нижньому кутку зробленої фотографії, двадцять хвилин тому тут, у скверику, під оцими ось кущами, лежала мертва жінка.

Те, що це саме жінка, причому — не зовсім молода, сумнівів не було: фотограф зафіксував задерту вище колін спідницю і ноги, взуті в босоніжки. Вірніше, одна взута, права. З лівої босоніжок спав. Обличчя жінки розгледіти неможливо: довкола голови розтеклася величенька темно-червона калюжа. Кров повністю залила лице нещасної.

— Що це таке?

Тицяючи пальцем у дисплей, на якому відобразився знімок, капітан Середа, який бачив за своє міліцейське життя стільки мертвих тіл, що, покладені один на однин, вони могли б скластися в досить високий пагорб, прекрасно розумів — чоловік, який викликав міліцію, справді сфотографував людину, померлу насильницькою смертю. Він звик довіряти своїм очам бувалого оперативника і не мав підстав не вірити тому, що бачив на фотографії. Більше того: цей фотограф не розгубився і клацнув закривавлене тіло тричі, обійшовши з усіх боків.

Проте на цьому місці вже нікого не було.

Це капітан Середа теж бачив зараз на власні очі і теж довіряв своїм очам.

— Що це? — з тихим гнівом у голосі повторив він.

— Ну як…, — трошки розгубився Смик. — Труп. Жіночий. Розумієте, ми сюдою на — роботу ходимо. Ось так, через сквер, коротше. Ну, не те щоб дуже, але самі бачите, в якій задниці працюємо…, — він показав рукою в бік будівлі інституту. — Тому зрізати метрів двісті завжди приємно. Он там я працюю, будь ласка, ось мої документи. В мене це професійне, розумієте? Іду, бачу — під кущем хтось лежить. Підійшов, нахилився — труп!

— Що професійне? — не зрозумів Середа.

— Миттєва реакція. Репортерська, розумієте? Спочатку про роботу думаю. Ну, матеріал для кримінальної хроніки…

— Знаю вашу газету, — капітан повернув Володі посвідчення. — Погана вона. Сенсацій шукаєте. Людей забавляти.

Капітан озирнувся до колег за підтримкою. Та оперативники і автоматники стояли півколом, нічого не розуміли і, судячи з їхнього вигляду, готові були просто зараз порвати того, хто їх сюди висвистав.

— А як же? — тепер фотограф тримався більш впевнено. — У кожного своя робота, господа. Значить, фото трупа я зробив. Тоді по мобільник, в міліцію дзвонити. Хап — а він, бляха, розрядився. Ось він, дивіться! — Смик тицьнув під носа капітанові свій телефон, який дійсно показував, що батарея розрядилася. — Забув поставити на зарядку, заморочився вчора, роботи багато. Ось у кофрі зарядний пристрій, збирався на роботі втикнути в розетку, все як треба…

— Я знаю, що треба робити для того, аби зарядити мобільник, — перебив капітан, і тон його не віщував нічого доброго. — Далі.

— Ну, значить, я побіг до найближчого автомата. Он там він, — Володя кивнув кудись за спини міліціонерів. — Можете перевірити. «Нуль два» набрав, а тепер же порядок цифр помінявся, якось інакше треба набирати, я і забув зовсім. Коротше, вдуплив я швидко, таки добився до міліції, але час все ж таки пройшов. Я потім туди, до трупа, і не повертався. Аби, знаєте, не топтатися на місці скоєня злочину. І без того потоптався… І ось тепер, бачте, трупа нема. Був, — Смик знову підсунуву фотоапарат капітанові, — і вже нема!

Досвідчений опер Середа потроху починав розуміти: хтось із присутніх тут явно починає бути схожим на ідіота. І капітанові міліції зовсім не подобалося, що цим «хтосем» може виявитися він сам.

— І ви нікого не додумалися поставити тут поруч? — гаркнув він. — Грамотний же чоловік, на місці пригоди топтатися не хочете. А тут так протупили. Чи попросити когось, випадкового перехожого якого-небудь, аби викликав нас, поки ви тут постоїте?

— Слухайте сюди! — Смик зайняв глуху борону. — Я не кожен день трупи знаходжу! Я взагалі