Читати книгу - "Париж для самотніх та інші історії"

Вона сміється.

– Це ж Ейфелева вежа!

– Хочеш піднятися нагору? Але нам, мабуть, доведеться вистояти чергу.

На мить вона замислюється.

– Мені здається, на сьогодні з нас уже досить черг. А ось від чого я б не відмовилася, так це випити.

– Чого саме?

– Вина! – Вона знову сідає на мопед. – Хочеться склянку вина.

Він відчуває, як вона обіймає його за талію. Фаб’єн заводить двигун і знову мчить крізь нічне місто.

На вуличках Брайтона повно людей: дівчата влаштовують вечірки, хлопці уважно їх розглядають. Магда, Тріш та Сью йдуть тротуаром, змушуючи перехожих час від часу поступатися їм місцем. Вони намагаються знайти бар, у якому для дівочих компаній влаштовують щасливі години.

– Хай йому грець, – говорить Магда, порпаючись у сумочці. – Я забула телефон.

– У готелі йому буде безпечніше, – відповідає Тріш. – Ти знову нап’єшся й загубиш його десь.

– А що, як я з кимось познайомлюся? Як я запам’ятаю його номер?

– Він може записати його на твоєму… Піт?

– На чому?

– Це Піт? Піт Велш?

Жінки зупиняються й дивляться, як пошарпаний чоловік вивалюється з бару «Мермейдс армс». Він ошелешено дивиться на них.

Магда підходить до нього, не розуміючи, що відбувається.

– Що ти?.. Ти хіба не маєш бути в Парижі?

Піт чухає потилицю. Він дуже п’яний.

– А. Це. Так. Точно. Було непросто вирватися з роботи.

Жінки перезираються, а тоді Сью запитує:

– А де Нелл? Господи, де ж Нелл?

Нелл пробирається в куточок бару «Нуар», розташованого в невідомій їй частині центру Парижа, вона вже давно припинила здогадуватися, де саме. Раніше Фаб’єн говорив щось про вечерю, але, схоже, що зараз усім не до їжі. Нелл повністю розслабилася в компанії Еміля й Рене та рудоволосої подруги Еміля, чиє ім’я Фаб’єн постійно забуває. Нелл знімає пальто, і її волосся розлітається по плечах. Вона усміхається. Заради неї всі переходять на англійську, а Еміль намагається навчити її лаятися французькою. На столі багато пляшок, а музика грає настільки гучно, що їм доводиться кричати.

– Merde! – говорить він. – Але ти повинна при цьому робити суворе обличчя. – Merde!

– Merde! – Вона піднімає руки, як Еміль, а тоді знову регоче. – Ні, у мене нікудишня вимова.

– Лайно.

– Лайно, – повторює вона, копіюючи його низький голос. – А оце я можу.

– Ти лаєшся якось без душі. Мені здавалося, англійські дівчата лаються, як матроси, хіба ні?

– Bouf, – говорить вона й дивиться на Фаб’єна.

– Bouf? – перепитує Еміль.

– Bouf, – говорить Рене.

Фаб’єн раптом розуміє, що спостерігає за нею. Не можна сказати, що вона красуня, принаймні не така гарна, як Сандрін. Але в її обличчі є щось таке, що не дає йому відвести погляду. Йому подобається, як вона морщить носа, коли сміється. І те, як на її обличчі проступає почуття провини, ніби вона зробила щось, чого не слід було. А ще те, як вона усміхається, показуючи дрібні білі зовсім дитячі зуби.

На мить їхні погляди перетинаються, він помічає в її очах запитання, і в повітрі зависає невимовлена відповідь. «Так, Еміль веселий, – говорить її погляд, – але ми чудово розуміємо, що між нами щось є». Коли він відвертається, то відчуває, як напружуються м’язи живота. Тоді він встає, підходить до барної стійки й замовляє напої на всіх.

– Схоже, ти нарешті вирішив рухатися далі? – запитав бармен Фред.

– Вона лише друг. Приїхала з Англії.

– Як знаєш, – говорить Фред і наповнює склянки. Йому навіть не потрібно запитувати, що вони питимуть. Зараз вечір суботи. – До речі, я її бачив.

– Сандрін?

– Так. Сказала, що знайшла нову роботу. Щось пов’язане зі студією дизайну.

Фаб’єн відчуває, як стискається його серце від того, що в житті Сандрін відбуваються важливі зміни, а він про них не знає.

– Добре, – говорить Фред, намагаючись не дивитися на Фаб’єна, – що ти рухаєшся далі.

І раптом хлопець розуміє, що в Сандрін хтось є. «Добре, що ти рухаєшся далі».

І доки він несе напої до столика, його раптом щось накриває. Серце огидно стискається, але вже не болить. Гаразд, уже не має жодного значення. Прийшов час її відпустити.

– А я думала, ми питимемо вино, – говорить Нелл, коли бачить, що він приніс.

– Час для текіли, – відповідає він. – По одній. Просто так.

– Адже ти в Парижі й зараз суботній вечір, – додає Еміль. – Та й узагалі хіба для текіли потрібен привід?

Фаб’єн почувається живим і безстрашним. Він хоче, щоб Нелл сміялася до самого ранку. Він хоче піти з нею в клуб і танцювати, тримаючи її за талію та дивлячись їй у вічі. Він хоче прокидатися вранці, наповнений сенсом, сповнений думками про веселощі й паризькі вулички. Він хоче купатися в почутті надії, що тепер усе буде по-іншому, що поряд буде хтось, хто бачитиме в ньому лише найкраще.

– Не потрібен. Звісно, якщо Нелл не проти.

– Нелл, – говорить Рене. – Що означає твоє ім’я? Це звичайне англійське ім’я?

– Це найгірше у світі ім’я, – промовляє Нелл. – Моя мати назвала мене на честь одного з персонажів творів Чарльза Діккенса.

– Що ж, могло бути гірше. Ти могла б бути… як її там… міс Хавішем.

– Мерсі Пексніфф.

– Фанні Дорріт.

Вони починають реготати.

– Звідки ви всі стільки знаєте про Діккенса? – запитує Нелл, хихочучи.

– Ми разом вивчали англійську літературу. Фаб’єн постійно читає. Це жахливо. Ми ледь не побилися, щоб витягти його. – Еміль підіймає келиха. – Він ніби, ніби… як же це… відлюдник. Він відлюдник. Гадки не маю, як тобі вдалося витягти його сьогодні. Але я цьому неймовірно радий. Salut![12]

– Salut! – відповідає вона, а тоді дістає з кишені телефон і дивиться на екран. Вона виглядає шокованою й вдивляється уважніше в повідомлення, ніби намагається переконатися в тому, що правильно його прочитала.

Повідомлення від Тріш: «З тобою все гаразд???»

– Усе гаразд? – запитує Фаб’єн, коли Нелл нічого не відповідає.

– Так, – відповідає вона. – Моя подруга трохи мене здивувала. То… куди йдемо далі?

На годиннику пів на третю ранку. Фаб’єн випив більше, ніж випиває за весь тиждень. Від сміху в нього вже болить бік. Раптом починає лунати одна з улюблених мелодій Фаб’єна, яку він завжди вмикав під час прибирання в ресторані, доки його шеф її не заборонив. Еміль зривається на ноги,