Читати книгу - "Вождь червоношкірих (Збірник)"

— Тисяча доларів? — нарешті каже вона. — Звісно, що так!

— Тоді саме час побалакати з Едді.

Ми пішли до крамниці Кросбі й викликали Едді надвір. Хлопець був густо посипаний ластовинням, але поважний на вигляд; від моєї пропозиції у нього аж мурашки побігли по шкірі.

— О п'ятій годині? — прошепотів він. — Тисяча доларів? Благаю, не кажіть, що це сон! Ви — заможний дядечко, який розбагатів, торгуючи індійськими спеціями, але вирішив відійти від справ. Та я викуплю бакалію Кросбі й буду її власником!

Тож ми зайшли всередину, підійшли до старого Кросбі й пояснили йому суть справи. Я виписав чек на тисячу доларів і вручив крамареві. Якщо Едді й Рибоза одружаться о п'ятій годині, він віддасть їм чек.

Потім я поблагословив майбутніх молодят і пішов поблукати лісом. Я сів на колоду; думки про життя і вік, про зодіак, жінок і ввесь безлад, якого сповнене наше існування, заполонили моє серце. Я привітав себе із порятунком старого Мака від фатального вчинку. Переконаний, коли пристрасне захоплення мине, він зніме патентовані черевики і ще мені подякує. «Не дати старому Маку втнути таку дурість вартує набагато більше, ніж тисяча доларів», — сказав я собі. Але найприємнішою була думка, що я вивчив жінок і мене не може ошукати їхня витонченість і загадковість.

Було десь пів на шосту, коли я повернувся додому. Першим, що впало мені в око, був старий Мак, який розсівся в улюбленому кріслі, в домашньому вбранні й синіх панчохах, поклавши ноги на підвіконня, з розгорнутою «Історією цивілізації» на колінах.

— Щось не схоже, щоб ти готувався до весілля о шостій годині, — мовив я якомога делікатніше.

— Ой, — махнув рукою Мак, потягнувшись по тютюн, — вони перенесли церемонію на п'яту годину. Мені прислали записку про те, що час церемонії змінено. Уже все позаду. А ти де вештався так довго, Енді?

— Ти чув про весілля? — запитав я.

— Я провів церемонію, — відповів він. — Я ж казав тобі, що мене обрали мировим суддею. Панотець поїхав на схід відвідати родичів, і по закону я єдиний у місті можу спарувати людей. Я ще місяць тому пообіцяв Едді й Рибозі, що одружу їх. Він тямущий хлопець, і одного дня стане власником крамниці.

— Ага, — промимрив я.

— На весіллі було чимало жінок, та я не помітив нічого на підтвердження твоїх ідей, друже, — сказав Мак, запалюючи люльку. — Хотів би я так розумітися на них, як ти.

— Як я два місяці тому, — сказав я, беручи до рук банджо.

Одного разу, повертаючись із полювання, я застряг у містечку Лос-Пікос у Нью-Мексико. Потяг, що мав відвезти мене на південь, затримувався на годину. Я сидів на ґанку готельчика «Зустріч» і обговорював мінливість життя з Телемахом Гіксом, його власником. Вирішивши, що це не образить співрозмовника, я поцікавився у Телемаха, яка тварюка колись викрутила і покалічила його ліве вухо. Як мисливець, я небайдужий до нещасть, якими може закінчитися моє захоплення.

— Це вухо — пам'ять про щиру дружбу, — пояснив Гікс.

— Випадковість? — перепитав я.

— Дружба не буває випадковістю, — відтяв Телемах, і на ґанку запанувала тиша.

— Єдиний приклад щирої дружби, який мені трапивсь у житті, — нарешті повів далі мій новий знайомий, — була сердечна прив'язаність між чоловіком з Коннектикуту і мавпочкою. Це було у Барранкільї. Тваринка видиралася на пальми і жбурляла вниз кокоси. Чоловік підбирав їх, розпилював навпіл, а зроблені таким чином черпаки продавав по два реали кожен. На вторговані гроші він купляв ром, а мавпа ласувала кокосовим молоком. Обоє раділи своїй долі й були наче брати.

Але між людьми все по-іншому. Дружба — короткочасна насолода, яка швидко минає і забувається.

Був у мене товариш, Пейслі Фіш, із котрим, як мені здавалося, нам судилося бути разом на віки вічні. Довгі сім років ми пліч-о-пліч гарували в копальнях і на ранчо, продавали патентовані маснички, переганяли овець, займалися фотографією та іншими незвичними речами, майстрували огорожі з дроту, збирали сливки. Я гадав, ні вбивство, ні підлабузництво, ні гроші, ні софістика, ні випивка ніколи не стануть між мною і Фішем. Важко описати словами, наскільки близькими були ми. Разом прокручували справи, але дружні стосунки не обмежувались діловими зв'язками; нас поєднувала і праця, і години відпочинку та нестримних веселощів. Дні й ночі ми проводили, як Дамон і Фінтій[16].

Якось улітку ми з Пейслі, вбрані в простий невигадливий одяг, поїхали в напрямку гір Сан-Андреаса, щоб місяць відпочити й побайдикувати. Набрели на містечко Лос-Пікос, схоже на рай земний, де течуть ріки із молока і меду. Одна-дві вулички, повітря, дешева забігайлівка — все, що було нам потрібно.

В'їхали ми до міста ввечері й щонайперше вирішили перевірити, чи варто харчуватись у забігайлівці, розташованій біля залізничної колії. Не встигли ми роздивитися прибори, що лежали на червоній масній скатертині, як наше усамітнення перервала вдова Джесоп із гарячим печивом і смаженою печінкою в руках.

То була жінка, котра навіть ченця змусила б забути обітницю. Вона була не так приземкуватою, як дебеленькою; привітність, наче шлейф незвичайного аромату, супроводжувала її повсюди. Рожева барва обличчя видавала кулінарні здібності й добру душу, а усмішка змусила б кизил розцвісти у грудні. Вдова потеревенила з нами про клімат, історію, Теннісона, чорнослив і дефіцит баранини і врешті-решт поцікавилася, звідки ми приїхали.

— Долина Весни, — кажу я.

— Велика Долина Весни, — виправляє Пейслі з повним ротом картоплі