Читати книгу - "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"

можливе, здається, передує реальному лише в ретроспективній ілюзії. “Як можна не бачити, що, коли подія завжди згодом пояснюється тими чи іншими попередніми подіями, якась зовсім відмінна подія могла б також пояснитися при таких самих обставинах попередніми інакше вибраними подіями; що я кажу? — тими самими попередніми подіями інакше визначеними, інакше розкладеними, інакше баченими, врешті, через ретроспективну увагу?”

Таким чином ми не повинні сповнюватися палкими почуттями до чи проти аналізу post eventum каузуальних структур в студентському загалі Нантера55 у квітні 1968 p.;

у травні 68-го або в липні 89-го, якщо б революціонери через якусь дрібну причину надумали запалитися для нової релігійності, ми неодмінно знайшли б у їхній ментальності засіб зробити цей спосіб потім врешті-решт зрозумілим. Найпростіше є також вдало визначити радше саму подію, аніж її причіпні: якщо травень 68-го с вибухом адміністративного незадоволення (оточеного, на жаль, карнавалом, який у своєму перебільшенні насправді не існує), справжнє пояснеіпія травня 68-го року полягатиме звичайно в недосконалій адміністративній організації тогочасної університетської системи.

Дух поважності спричинив те, що з часів Маркса ми уявляємо собі історичне або наукове становлення, як послідовність проблем, які людство собі ставить і вирішує, тоді як очевидним є те, що насправді дійове чи наукове людство постійно забуває кожну проблему, аби думати про іншу ; так що було б менш реалістично казати собі: “Яким чином усе цс закінчиться?”, як запитувати себе: “Що вони на цей раз знов надумають?”; наявність духу винахідливості означає, що історія не притримується схем: гітлеризм був вигадкою у тому розумінні, що він не знаходить пояснення через вічну політику або продуктивні сили: він був випадковим зіткненням малих каузальних серій. Славнозвісна думка про те, що “факти не існують” (ці слова належать Ніцше, а не Максові Веберу), не стосується методології історичного пізнання і илюральності інтерпретацій минулого різними істориками: вона описує структуру фізичної і людської реальності: кожен факт (виробничі відносини, “влада”, “релігійна потреба” чи суспільні вимопі) не відіграє тієї ж самої ролі чи, радше, не є тією самою річчю, від однієї кон’юнктури до іншої; він мас |юль та ідентичність лише залежно від обставин.

І взагалі, якщо якась річ повинна дивувати, то менше всього пояснення історичних формацій, як саме існування подібних формацій; історія така ж скомплікована, як і вигадана: що це та властивість, яку мають люди актуалізувати задля дурниці і через дурницю; ті обширні будови, якими є суспільно-культурне творіння і практика, такі ж складні і несподівані, як живі види, немовби вони мали енергію і не знали, що з нею робити?

Природня еластичність або ж вплив волі пояснюють відомий парадокс, знаний як ефект Токвіля; революції вибухають тоді, коли влада утискувачів починає лібералізуватися. Бо повстання не схожі на баняк, в якого при кипінні починає підскакувати покришка* навпаки, якраз легке піднімання покришки, спричинене якоюсь чужою силою, починає кипіння баняка, і тоді врешті підскакує покришка.

Цей довгий відступ веде нас до серцевини нашої теми: розквіт міфу і різноманітні нісенітниці перестають бути загадковими через його необґрунтованість і недоцільність, якщо історія сама по собі є безперервною вигадкою і не веде розважливого життя скромного вкладника. Мають у звичці пояснювати події причиною, яка штовхає пасивне рухоме тіло у передбаченому' напрямі (“Гвардіє, слухайся!”), однак, оскільки майбутнє виявляється непе-редбачуваним, погоджуються на побічне рішення прикрашати зрозуміле випадковостями; якийсь камінчик може блокувати або ж збити зі шляху рухоме тіло, гвардія може не послухатися (а якщо б вона послухалася, пише Троцький, не було б революції в Ленінграді у лютому 1917 року) і революція може не спалахнути (Троцький пише також, якщо б у сечовому міхурі Леніна знайшовся камінчик, жовтнева революція 1917 року не вибухнула б). Настільки маленькі камінчики, що вони не мають ані гідності виразних схем, ані гідності дис-к}>едитувати названі схеми.

Але допустимо, що замість причини, скорегованої поняттям випадковості, ми маємо еластичність і многокутник з безмежною кількістю сторін (оскільки часто визначення сторін робитиметься при ретроспективному світлі події). Здійснена подія сама вже активна: вона як газ займає увесь вільний простір, залишений між причинами, і вона радше займає їх, аніж не мала би займати; історія даремно витрачає свої сили і не підтримує своїх власних потреб. Можливість передбачити залежатиме від конфігурації кожного многокутника і буде завжди лімітована, оскільки ми ніколи не вмітимемо врахувати безмежну (неозначену ) кількість сторін, з яких жодна не є більш означуваною, аніж інші. Дуалізм зрозумілості, скорегований визнанням випадковості, стирається чи, радше, замінений випадковістю іншого значення і, правду кажучи, багатшого, аніж значення носа Клеопатри: заперечення першого рушія історії (такого, як виробничі відносини, політика, бажання влади) і ствердження плю-ральності рушіїв (ми сказали б радше: плюральиість тих перепон, якими є сторони многокутника). Багато дрібних причин займають місце зрозумілості. Вона теж зникає, бо многокутник не є схемою: нема трансісторич-ної схеми революції чи суспільних пе{юваг щодо літератури або кухні. Тому кожна подія більш-менш відповідає непередбаченій вигадці. З’ясувати цю подію буде цікавіше, аніж перелічувати ці дрібні причини, і буде в усякому разі справою попередньою. І, нарешті, яюцо все с історія і якщо с стільки різних многокутників, скільки революцій, про що ж тоді можуть ще говорити гуманітарні науки? Що вони могли б навчити нас про грецький міф такого, чого б не навчила нас історія?

СУСПІЛЬНА РІЗНОМАНІТНІСТЬ ВІРУВАНЬ І БАЛКАНІЗАИІЯ УМІВ

Не знаємо того, чого не маємо права старатися знати (а звідси щира сліпота стількох чоловіків чи родичів), і не сумніваємося в тому, у що вірять інші, якщо їх слід шанувати: відносини між правдами є відносинами сили. А звідти те, що називають несумлінність.

Розрізняли дві сфери — боги, герої; ще не знали байки чи взагалі байкотвірної функції, але про міфи судили за їхнім змістом. Критика героїчних поколінь полягала у перетворенні героїв на звичайних людей і в тому, щоб їхні монолітні покоління звести до того, що називали людськими поколіннями, тобто до історії від часів Троянської війни. Першим кроком цієї критики було вилучити з історії очевидне вторгнення богів. Саме існування цих богів не було найголовнішим у світі, в якому сумнівалися, але з наших днів боги найчастіше невидимі для людей: так само вже було перед Троянською війною і усе дивовижне гомерівського світу є лише вигадкою або легковірністю. Існувала, звичайно, критика релігійних вірувань, але вона була дуже різною; декілька мислителів звичайнісінько собі і без застережень заперечували чи існування якого б то не було бога, або ж, можливо, лише усіх богів, у яких вірили; натомість величезна кількість філософів, а також освічених розумів критикувала менше богів, більше шукаючи якусь ідею, що була б

гідна