Читати книгу - "Глибокий мінус, Володимир Дмитрович Михайлов"

— Негайно дати сигнал загального збору групи… — майже беззвучно вимовив Колін.

Це кляте становище. Ми мандруємо в чуже минуле, а не можемо проникати в своє і змінити в ньому щось бодай на міліметр, на частку секунди. Занадто мала різниця тисків часу, а ця величина має тут вирішальне значення. Щільність часу, який оточує події, така велика, що, коли ти не звалюєшся на подію а висоти великої різниці тисків, тобі не пробитись до неї. Не можна вернутись назад і попередити друзів у силурі, щоб не лізли в пекло. Або ж зв'язати цьому хлопчиськові руки й ноги, щоб він…

Колін зігнувся й заткнув пальцями вуха. Це був сигнал загального збору. У порівнянні з ним рикання тиранозавра здавалось ліричною вечірньою тишею. Навіть найдальші ящери принишкли від жаху.

Дівчата вибралися з хащі перші, замазюкані, пошкрябані й веселі. Вони тягли маленького двоногого завра і по черзі зазирали в його широко роззявлену пащеку. Завр шарпався, шипів і гидив.

— Який красень, га? — сказав Юрко.

— Цікаво, скільки енергії витрачено на те, щоб схопити цього стрибуна, — похмуро вимовив Колін. — Щоб суміститися з ним. Дівчата! Облиште його негайно! — І, дивлячись, як смертельно налякане створіння мчить до лісу, вів далі: — Жодного вата енергії без крайньої потреби — запам'ятайте це. Де Ван?

— Я тут, — сказав Ван Сайєзі, підходячи неспішною, як завше, ходою. — Юрку! Один твій милий динозаврик недавно хотів мене з'їсти.

— І що? — швидко запитав Юрко.

Ван витяг з кишені кілька невеличких кубиків і циліндриків.

— Ось тобі зразки його кісток.

— Угу, — сказав Юрко. — Отже, він тебе не з'їв… — Юрко взяв кубики. — Зараз Колін тебе вилає: він не в гуморі й не любить, коли задарма розтрачують енергію на суміщення.

— Ван застрелив одного за планом, — сухо промовив Колін. — Усі тут? Тоді слухайте… Діло серйозне. По суті, вперше за весь час, проведений в експедиції, мені, та й усім нам, доводиться думати про такі речі… Стався… прикрий… так, прикрий збіг обставин. Арве, Хомфельд і Джордан у силурі домоглися великого успіху. Ось їхній звіт… — він навіщось поклав руку на кишеню, наче це мусило б переконати всіх у правдивості його слів. — Але з ними скоїлося лихо. Вони позбулися машини й запасів енергії — її лишилось на півдоби… Сизов, як ви знаєте, повернеться тільки через три доби. Їм загрожує дехронізація.

— Жах, — тихо скрикнула Зоя.

Ніна тільки заплющила очі. Ліна сиділа, мов кам'яна: Арве загрожує загибель…

— Ми мусимо знайти спосіб допомогти…

— Адже ти знаєш, — повільно вимовив Ван Сайєзі, — ми не хронофізики. Пасажири… Тобто вести хронокар може кожен із нас, але куди? Ти тут єдиний фахівець зараз…

— Я поясню вам усе. По суті… задано задачу із збірки вправ з теорії часу. Мета: врятувати результати експедиції та її учасників, звичайно. Засоби: запаси енергії, які є тут, у мезозої, і наш хронокар. З трьох машин експедиції можна розраховувати тільки на нашу.

— На скільки вистачить нашої енергії у перерахунку на всіх?

Це спитала Ніна.

— Хвилинку… — сказав Ван. — Нумо, підрахуємо, як це вийде в цифрах…

Він добув з кишені олівець, почав підраховувати, виписуючи тупим його кінцем цифри просто на піску.

— Усього нам цієї енергії вистачить — це вже абсолютно точно, суворий розрахунок — рівно на дві доби. Рівно, — повторив Ван, — без усякої зайвини.

Ніна зітхнула.

— А Сизов повернеться на добу пізніше…

— Отже, так не можна.

— Можна, якщо Сизов прийде раніше, — уточнив Колін. — Та коли вже в розрахунках виникає «якщо», то треба завжди пам'ятати, що це палиця з двома кінцями. Якщо раніше — а якщо пізніше, тоді що?

Усі мовчали, уявляючи, що буде тоді. Люди в глибокому мінус-часі будуть довго з тугою стежити за приладами, які покажуть, що все менше й менше лишається енергії… Стежитимуть і з кожною хвилиною дедалі менше віритимуть, що допомога наспіє. Умруть вони миттю, але до цього, навіть поза своєю волею, повільно вмиратимуть сотню разів і ще сотню…

— Що ж, — сказав Ван. — Хіба є інший вихід?

— Ні, — відповів Колін. — Іншого виходу нема. Проте…

— Га?

— Задача ще не вся. Адже енергія — тут, а вони — там.

— Привезти їх сюди. На хронокарі можна забрати всіх за один раз.

— Ні… Наша машина несправна.

Колін хотів сказати, з чиєї вини, та щось перешкодило йому, і він розгублено змовк. Тільки по паузі він повторив:

— Несправний… Ненадійний рест. Звичайно, можна ризикувати. Забрати їх сюди. Але ризикування дуже велике. Можемо не долетіти…

— Ага, — незворушно сказав Ван Сайєзі. — Це дещо змінює справу.

— Коли б ми й привезли їх сюди, — повільно проказала Ніна, — то однаково загинули б. Усі. Сизов же не знає…

— Не зовсім так, — заперечив Колін. — По-перше, за розрахунком часу він може встигнути. Три доби дано Сизову з урахуванням того, що половину цього часу він займатиметься на базі оглядом машин і профілактикою. Навантаження й дорога в обидва кінці займають тільки другу половину. Отже, якщо Сизов знатиме…

— Це вже друге «якщо», — вставив Ван. — А побудова з двома «якщо» не заслуговує поваги.

— І все ж тут є шанси. На гранично полегшеному хронокарі треба помчати в сучасність. До Сизова. Щоб ніякої перевірки зараз, ніякого ремонту. До того часу енергетичні контейнери буде вже повантажено. З ними він одразу ж хронує сюди. Він устигне, якщо не гаятиме часу на зупинках.

— Але, — недовірливо мовила Ніна, — рест може згоріти й по дорозі в сучасність.

— Тут ризикування менше: тиск часу збільшується із зануренням у мінус і зменшується до сучасності. Це має знати й