Читати книгу - "Глибокий мінус, Володимир Дмитрович Михайлов"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ось він спалити деталь зумів, а поставити нову, видно, не може. Стільки часу гає з пристроєм…
Колін роздратовано обернувся. Але Юрко вже підходив, витираючи руки хустинкою.
— Ну, порядок, — заявив він. — Знову можна хроніюватися куди хочеш, вельмишановний наставнику.
— Нарешті, — буркнув Колін. — А тепер скажи мені: куди все-таки подівся пакет?
— Я гадаю, — мовив Юрко задумливо, — що його завіз із собою Сизов.
— Облиш! — гаркнув Колін. — Сизов нічого не братиме з другого хронокара. У нього самого повний резерв.
— Я ж не кажу, що він їх узяв. Він завіз пакет, бо пакет виявився в його багажнику.
— Ага… Яким же чином?
— Я їх туди переклав.
Колін протяжно зітхнув.
— Значить, ти їх переклав? Узяв і переклав?
— Авжеж. Мені треба було вивільнити одну секцію. Назбиралась дуже цікава колекція, і її треба обов'язково доправити в сучасність. Але це я зроблю сам. Наші палеозоологи…
– Мовчи! — голос Коліна зірвався, та хронофізик тут же взяв себе в руки. — Значить, колекція… А ти хіба не знав, що Сизов іде на три дні в сучасність?
— Звісно, не знав. Відкіля ж?
— Про це йшлося вчора за вечерею.
— Я вчора спізнився, — сказав Юрко. — Ти хіба не пам'ятаєш? Я працював з траходонтами, було вельми цікаво…
«Спізнився, — подумав Колін. — Ось спізнився. І з цього все почалося… Ох, зірвуся я зараз!..»
Він розкрив рота й знову закрив. Потім знову розкрив, але проказав тільки:
— Навіщо ж ти змусив мене обнишпорити весь багажник?
— Ну, я хотів трохи пожартувати, ти не ображайся, — весело сказав Юрко. — Ти так смішно повчав, що, хто не знає, не має права йти в експедицію. А вийшло, що не знав ти. Я ж то знав…
— Ти… Ти шкідник у науці! — крізь зуби процідив Колін. Він повернувся до Юрка спиною.
Той стояв спантеличений.
— Чого ти ображаєшся? Я ж хронуюсь уперше. Дарма, я навчуся ще… — Він підморгнув. — А ось я взнаю, хто спалив наш рест…
— Якщо хочеш знати, — холодно вимовив Колін, — я відвезу тебе в найближче минуле — о вісімнадцятій годині тридцять дві хвилини за моїм годинником. Там ти побачиш…
— А ти бачив?
— Бачив.
Юрко розгублено засміявся.
— Ну, гаразд… Ти знаєш… Мені треба було потрапити років на тисячу вище — подивитися, як розвиваються далекі нащадки одного ящера, дуже характерного для періоду підвищення рівня… Слово честі, я тепер і близько не підійду до керування. Я спалив рест зовсім випадково. Підсилював темп-ритм і водночас дав гальмування. Мені хотілося вийти якнайточніше… Від розряду навіть маяки завили!
Колін стиснув кулаки, його бажання стримувати себе щезало, тануло під натиском чогось набагато сильнішого, що постало бозна-звідки. Базікало — в нього маяки й ті виють.
— Іди геть! — крикнув він і з радістю побачив, як вираз переляку з'явився на Юрковому обличчі.
Хлопчисько нерішуче ступив кілька кроків назад. Колін вдихнув на повні груди повітря, але не встиг додати ні слова.
Громове, скреготливе ревіння почулося неподалік. Звук був навдивовижу гучний і неприємний, та Юрко задоволено всміхнувся.
— Рексик, — сказав він. — Тиранозаврик, мила істота. Маленький Тирик. Він невдоволений. Заступається за мене. Коли він задоволений, когось там з'їв, то робить так…
Юрко досить схоже зобразив, як робить Рексик, коли задоволений.
— Це щоб ти не гнівався на мене. Ти вже подобрішав?
Вони стояли один напроти одного, Колін голосно сопів. Потім повітря між ними затремтіло, і в цьому тремтінні з'явилась висока постать, одягнена в щільно прилягаючий блискучий костюм з горбами хронолангових пристроїв на спині та на грудях. Юрко очманіло дивився на прибульця. Той помалу розстібав шолом, потім відкинув, і Колін з Юрком побачили велике обличчя та широку, з сивиною бороду Арве. Він стомленим рухом витер піт з чола.
— Ти? — спитав Колін. — Щось трапилося? Ну? Ну?
— Ми вийшли точно в момент зміни рівня, — спокійним голосом проказав Арве. — Стрибок, Колін. Ніякої поступовості — стрибок.
— Так, — промовив Колін. — Так, — повторив він радо. — Ти зрозумів? — закричав він Юркові й одразу знову повернувся до Арве. — Ну, розповідай, ради всього… А причини? Причини?
— Космічні фактори, — пояснив Арве. — Схоже, наднова.
— Ви бачили її?
— Ми бачили. Тільки…
— Ну?
— Враження таке, що вона з'явилась на порожньому місці. До цього там не спостерігалось навіть найслабкішої зірки.
— Е, ви просто не помітили, — з досадою сказав Колін — Проґавили. Де всі матеріали?
— Головні — зі мною. Ось записи… — Арве добув пакет із внутрішньої кишені. — Астрономічні записи ми ще вивчаємо.
— Ну, гаразд. Головне — це була наднова… Молодець, що одразу привіз. Це не так просто — рушати в політ з хронолангом… Могли б же скористатися з свого хронокара!
— Ні, — сказав Арве. — Хронокар загинув. І все господарство. Коли різко підскочила радіація, енергетичні екрани не витримали. Але люди цілі.
Обличчя Коліна стало кам'яніти, радісна усмішка захолола на ньому, як холоне лава після виверження, радісна, дурнувата, нікому н потрібна усмішка.
— Залишилися акумулятори, — пояснив Арве. — Їх вистачить на півдоби. Ми вийшли занадто близько до моменту стрибка… До речі, я не думаю, що ми проґавили цю зірочку, її просто не було.
— Дурниці… — повільно проказав Колін. — Дурниці… Що ж тепер?
— Підкиньте нам енергію, і все, — сказав Арве. — Зараз я йду. Там нині стільки роботи, що рук не вистачає. Ми протримаємося ще півдоби, а тут ви наспієте. Хоч би пару контейнерів… Я так і скажу хлопцям.
Він накинув шолом. Колін поволі підіймав руку, щоб затримати Арве, та лише повітря коливалося там, де щойно стояв старий.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Глибокий мінус, Володимир Дмитрович Михайлов», після закриття браузера.