Читати книгу - "Чорні дияволи, Михайло Ноєвіч Пархомов"

От тільки листів не було. Пошта не працювала, і писати листи не було сенсу.

«… Ганьба армії, яка вчетверо, вп'ятеро переважає ворога чисельністю, переважає його озброєнням, згуртованістю, організованістю, якістю командування, переможністю і разом з тим затримувалася на одному місці невеликими дезорганізованими, імпровізованими радянськими частинами.

Прошу роз'яснити частинам, що, діючи таким чином, вони вкривають себе ганьбою, замість того щоб овіяти себе славою. Через недбалість ми маємо відносно великі втрати…»

(З наказу Антонеску 4-й румунській армії)

Тільки на штабних картах, утиканих прапорцями, фронт чітко позначений товстими синіми й червоними лініями. Насправді ж він пунктирний, переривчастий, і то губиться в непролазній хащі лісів, то зникає в драговині, над якою рояться болотяні комарі, то, немовби невід, тоне в глибоких озерах і річках. Через те бувалому солдатові не важко перейти через так звану лінію фронту.

Нечай мав змогу переконатися в цьому.

З легкої руки Гасовського усі вони несподівано для себе стали розвідниками. В мирному житті люди рідко міняють професію. Токар залишається токарем, а тракторист трактористом, звичайно, якщо люблять цю справу. А на війні не так. Там піхотинці стають саперами, а льотчики, що втратили матеріальну частину, піхотинцями. Не байдикувати ж, поки тобі дадуть новий літак. Кожен, хто може тримати в руках гвинтівку, повинен воювати.

Сталося так, що Нечай і його друзі перетворилися в розвідників, і невдовзі ця ризикована справа стала для них звичною, буденною, як усяка інша. Бо скільки б не сперечалися на привалах про те, кому найбільше перепадає на війні — танкістам чи саперам, піхотинцям чи артилеристам, із цих суперечок нікому ще не вдалося вийти переможцем. На війні дістається всім.

Але тому, що вони стали розвідниками, їм тепер доводилося воювати переважно вночі. Удень розвідники звичайно відпочивають, тоді як уночі… «Діло це темне», — сказав якось Кость Арабаджі.

Їхня кар'єра почалася того паркого серпневого вечора, коли зірки були низькі й спілі, як вишні — здавалося, досить простягти руку, щоб їх зірвати, а темінь оксамитно-м'якою. Того вечора, виструнчившись перед командиром полка, який завітав до них у бліндаж на вогник, Гасовський замріяно мовив:

— Якби ще парочку кулеметів!.. Тоді б нам, як то кажуть, і ціни не було.

— Ще чого захотів, — відповів полковник, відсьорбуючи з кухля окріп і вгризаючись зубами в цукор. — І не проси. Нема в мене для тебе кулеметів. Розумієш: нема!..

— А я не прошу, — Гасовський щиро образився. За кого його вважають? Він теж не ликом шитий. — Є кулемети.

— Де?

— У них, — Гасовський кивнув у темряву, що причаїлася за дверима бліндажа.

— Це інша розмова, — одразу пожвавішав полковник. — Я не заперечую. Якщо ти вважаєш, що в них є зайві кулемети, то… — він хитро примружив очі. — Коли я воював у громадянську, у нас це називалося «експропріацією експропріаторів». Але діяти треба з розумом. Спершу треба розвідати. Я чомусь думаю, що добровільно вони свої кулемети тобі не віддадуть.

— Як? — спитав Кость Арабаджі. — Експропріація?.. Язика зламати можна.

— Примусове, насильницьке вилучення лишків, от як це називається, — пояснив полковник.

— Зрозуміло!.. — Гасовський красивим, натренованим рухом підніс руку до лакованого козирка і різко опустив її. — Дозвольте діяти?

— Потім доповіси, — сказав полковник, відсуваючи порожнього кухля. — Ну, спасибі, морячки, догодили старому. Чай був чудовий.

Хто його тягнув за язик? Гасовський провів полковника і повернувся до хлопців. Його обличчя було заклопотане. Він розумів, що відступати нікуди. Сказаного не повернеш. І заходився розробляти наступну операцію в усіх деталях. Пообіцяли, дістали «добро». Залишалися дрібниці — піти по кулемети і притягти їх сюди. Чи не правда, усе дуже просто?

— Ейн, цвей, дрей… — сказав Гасовський і клацнув пальцями. — Хто хоче піти зі мною? На добровільних засадах. Неволити нікого не буду.

— Я… — схопився Кость Арабаджі.

— І я…

— Добре, добре… — Гасовський замахав руками. — Мені стільки людей не треба. Вистачить чотирьох чоловік. Бєлкін, Шкляр, Нечай… І ти, Кость. Решта можуть відпочивати.

Звернуло за північ. Місяця, на щастя, не було. Над румунськими окопами зрідка злітали ракети. Яскраві, святкові, вони, обважнівши, падали в темряву. Осипаючись, сухо шаруділа земля.

Поповзли неквапливо, обережно, тамуючи подих. Кожен шерех примушував здригатися, завмирати на місці.

По прямій до румунських окопів було метрів шістсот, не менше, — за три хвилини добігти можна. Але повзти довелося понад годину. І стільки ж часу пішло на те, щоб уздовж дротяної загорожі дістатися до самотнього дерева, голого й чорного, обчухраного осколками. Воно стояло в чагарнику і, за словами спостерігачів, саме звідти румунські кулемети вели кинджальний вогонь.

Та цього разу їм не пофортунило.

Нічого було й думати про те, щоб без ножиць подолати дротяні загородження попереду ворожих окопів. Нічого було й думати про те, щоб застукати румунів зненацька. Ті не спали, хоч їм уже давно належалося солодко хропти. В одному з окопів грав патефон. Було чути, як ходять по колу солдатські фляги. Румуни, певно, відзначали якесь свято.

Лежачи на холонучій землі, розвідники прислухалися. Хрипкий патефонний голос хвацько, з придихом, вигукував:.»Ех, Марусичка, моя ты куколка», і «Как хорошо с тобой…» Пісня була російська, задушевна. І через те, що це була російська пісня, на яку румуни, здавалося, не звертали уваги — чути було гомін і сміх, — серцю ставало боляче.

Судячи з голосів, у румунському окопі сиділо чоловік з десять. Частуванню не видно було кінця, і Гасовський, підвівшись на лікті, махнув мічманкою: «Давай назад!..»

Нечай, Сеня-Сенечка і Бєлкін підкорилися. Але Кость Арабаджі загаявся. Невже йому захотілося послухати пісню? Гасовський