Читати книгу - "Прозові твори, Федькович Юрій"

зіпреться на руку, засумує, потемніє, а далі як устане, як удариться по полах руками, як вдихне тяженько! - та й вийде, мов п’яний, надвір. А стара ненька плаче; «Синку, Іванчику мій золотий, чому ти такий нещасливий? Знала я тобі стан козацький дати, та не знала я тобі доленьки впрохати!» Такої стара, бувало, заводить, а невісточка її прехороша сидить собі в городчику та стебельце васильчику до серденька горне.

Дав господь і Николая святого діждатися. У нас храм. А красно та любо на божому світі! Пташки щебечуть, що чоловік аж сам себе не чує, зелені ліси ялинові позацвітали та припорошили шовкові трави, мов золотим маком. Цвіти та цвіти, цвіти та цвіти, та запахи, та радощі, а Путилівка-річка бринить по білому камінню - ти б гадав, що срібло розсипалось та задзвеніло. Мило, весело! Лиш у Івановій хаті сум, мов у домовині. Стара куди кинеться - плаче: «Синку мій, Іванчику мій! Іди,- каже,- хоть до тещі на храм, може, межи людьми розважишся. Іди, любчику мій».

- Піду! - каже Іван, а сам аж чорний, так змарнів.- Піду; збирайся, жінко, підемо обоє.

Зібралися, пішли. Стара випровадила їх аж у плай, вернулася, плаче. А далі як припаде до образів, як стане поклони бити, як стане русти! «Господи,- каже,- господи милосердний! Коли нема вже моїй дитині ліпшого, талану, то волію я його поховати - легше мені буде!» Кроваві сльози почуріли з темних її очей.

А молоді ідуть собі плаєм - нічичирк. А пташка так щебече гаєм, аж просить: «Співайте, співайте, люде, з нами - дивіться, як красно дав господь милосердний,- співайте!» А квіточки, що краєм процвітають, собі просять: «Любіться, обніміться, люде! Обгорніться чистою любов’ю - от як ми!» А самі пригорнуться одна до одної, мов справді вони обіймаються. А бджілка манесенька гуля та гуля собі плаєм, та в одно гуде: «Ану, люде, ану подивіться на мене! Адіть, я з кождої чічки мід збираю; збирайте ж і ви - світ сесь солоденький,- збирайте!» А кобилечка невеличка собі виспівує та вигукує в зеленій траві: «Ану, люди, ану! Годі журиться, ану лиш погуляточки, погуляточки по світові божому - от як та от як!» А сама як підскочить собі, як знов заспіває - аж дзвонець-зілє у траві зашумить!

Іван повеселішав трошечки.

- Олено, серце! - каже.- Коли нема мені від тебе ні словечка любого, то заспівай хоть!

Вона зараз і завела:

 

Гей, засвіти, місяченьку,

Да й ти, зоре ясна!

А в лузі, в лузі,

У лузі пшениця -

Там дівчина прекрасна.

 

Пшениченьку дожинає

Та угору поглядає:

Гей, чи високо

Да чи далеко

Сивий сокіл підлітає?

 

Літає він да літає,

В кватирочку зазирає:

«Гей, сію руту,

Да сію руту,-

Гой, подай, мила, руку!»

 

«Рада б тобі ручку дати,

Та боронить стара мати:

Узяла мати

Нелюба до хати -

Годі рученьку дати».

 

«Да відсунься, моя люба,

Да відсунься від нелюба!..

Зайду я з луга,

Та заб’ю нелюба,

Да як того голуба!»

 

Ще голосочок прекрасної сеї співанки відбивався гаєм - ти казав би, кожде дерево співало з безталанною молодичкою, аж тут цуп! - Василь стоїть перед ними. Увесь у золоті, а сам красний, красний! Ще кращий, як був, лиш що поблід трошки на личку. За ременем пістолєта та насаджувані ножі.

Молоді стали. Василь протяг руку:

- Як маєшся, брате Іване? Здоров?

- Здоров, славити бога! А ти?

- Здоров, друже мій.

Та й поцілувалися.

- А се де ти дотепер був? - став Іван питати.

- Був я, пане-брате, в Угорщині в опришках; старшував на сто хлопців,- гадав забуду своє кохання. Годі! Тепер вернув до тебе довідатись, як живеш. Значно по тобі, що нещасливо. А Олену пізнав би хто сьогодня, що то вона? Не коротай, пане-брате, віку молодого - віддай її мені!

- Жартуєш, Василю!

- О, я вже давно забув, що тото жарт! Я направду кажу: віддай мені Олену!

Іван засміявся, а в Василя уже й ніж у руках блиснув. Іван вихопив і собі ніж - пустилися один на одного, мов ті тигриси молоді. Страшно було дивитись, як вони боролися, довго не пізнати було, чий верх. Аж тут пістоля - грим! Кров бризнула у три косиці, Василь повалився до землі, а Олена, мов нежива, на його. Як оба товариші боролися, то вона вихопила своєму чоловікові з-за ремня пістоля та хотіла йому в груди, але чи їй дуже рука тряслася, чи що - не трафила свого чоловіка, але Василя,- а Іван усе те видів.

Упав Василь та й лежить. Іван схилився, здоймив його на руки та й заплакав.

- Братику, братику мій, як рідний! Ми оба нещасливі!

А Василь ані ворухнеться. Добре утрапила.

Пообтирався далі Іван, узяв товариша на руки, заніс у чагір та й накрив зеленим віттям ялиновим.

- Вопівночі,- каже, я прийду та тебе поховаю... Ходім, жінко!

Під полудне стали у старої Гинцарихи, тихо, гейби нічого не було; лиш сорочка на Іванові закривавлена трохи, більш нічого.

 

 

* * *

 

Гостей повнісінька хата,- а хата в Гинцарихи була нова, просторна; музики грають, а наші молодята сидять собі за столом, сказано - у тещі. Олена біла-біла, мов та стіна, а Іван такий веселий, що зроду його ніхто, може, такого й не бачив. Стара теща лиш повертається у хаті та в долошки плеще, така рада.

- Зятеньку, дитино моя люба, голубе мій сизий! А оце чого тобі сорочечка покривавлена? - А сама хоче мов-то обтирати приязними своїми рученьками.

- Лишіть, нене,- каже Іван,- не обтирайте! Се кров з ясного молоденького сокола.

- Убив сокола, та пір’я нам не приніс, щоби ми собі кресаки пообтикали,- стали другі парубки казати, що там у храму були.

- Питайте жінки! - промовив Іван грімко, а сам аж підскочив.- Питайте її, чому вам пір’я не намикала: не я убив сокола, а вона.

Олена встала та хоче