Читати книгу - "Люборацькі, Свидницький А. П."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Безпрестанно молітеся, пишеться в письмі святім,- заговорила паніматка,- майтесь на осторожності; бо не вісте ні дня, ні часа, в огонь же син чоловічеський приідеть.
- В який огонь? то в онь же! - поправив панотець,- нібито в котрий.
- Говори! - озвалась паніматка,- хіба ти розумніший за мого татуня? А вони покійні було читають: «В огонь же…»
- Та я тобі книжку покажу.
- Якби я вміла прочитати, то що іншого: тоді давай мені книжку. А тепер нащо вона мені? Та й те сказать, що теперішні книжки перепорчені,- давніх правдивих нема, попереводили.
- Бач! тобі погано, що не вмієш читати, а Масю до науки не хоч везти.
- Вона ж уже вміє по книжці молитись, то чого ж більше?
- Цього мало по теперішньому світі. От послухала б єси Росолинського, то не так би заговорила.
- А він хіба з богом говорив?
- Та дурна твоя голова жіноча,- сказав панотець,- хіба як з богом не говорив, то вже й віри йому не йняти?
- А чого ж ти віриш в його, як турчин в місяць? Хіба він знає, куди до раю навпростець?
- Ет! кому що, а курці просо! - заговорив панотець із серцем, і аж сплюнув.- Дай-но чого перекусити, а то аж кишки сваряться,- додав далі.
Не вспіла паніматка на стіл подати, бо приїхали гості - сусідський-таки панотець: була неділя, то для кожного вільний час. Почалась учта. А попи - народ учтивий,- куди! нікому не жалують хліба-солі. Випили по чарці, що один бог, далі по другій.
- Що ж,- кажуть,- варт чоловік без пари?
- Та бог в тройці пребуває!
- Та хіба в нас не чотири євангелісти?
- Е! як на руці чотири пальці, то каліка; треба, щоб п’ять було.
- Шість день бог творив світ.
- А в сьомий почив од всіх діл своїх.
- Та не так-бо,- каже Люборацька,- а ось як: премудрость созда собі дом і утверди стовпів сім.
- Га-а-а! добре, мамуню! їй-богу, добре! - заговорив гість, хитаючись і хапаючись цілувати її в руку.
Поставили й «сьомий стовп»… А як долічились через дванадцять апостолів, чотирнадцять посланій Павлових та зближались до сорока святих, то й самі стовпами поставали. І на день засіріло.
- Пора мені додому,- каже гість.
- Та ще по чарочці,- заговорив о. Гервасій.
- По одній,- додала його паніматка,- щоб знаєте… А! -додала,- хай нашим ворогам тяжко! - і, держачи в руках чарку з «православною», почала приспівувати, а панотці підтягати:
Зажурилися вороги,
Що ми стали пити;
Заболіли їх животи,
Чим будем платити.
А ми тут, вони там,
Трясця їх животам…
Та й заговорила, дивлячись на чарку.
- Пройшла єси вогонь, і мідні труби, і пляшки, й келішки; всюди їздила, то піди ще й пішки.
І випила, скривилась, зморщилась; налила для гостя і дає:
- Проше, вашеці!
Взяв він і приглядається, а Люборацька співа, в долоні припліскуючи:
А випийте ж, кумцю!
А випийте ж, любцю!
Та випийте ж до дна,
Там горілочка смачна.
І за нас, і за вас,
І за тую неньку стареньку,
Що навчила нас, нас
Хороше ходити, горілочку пити.
Останні слова вже притоптувала.
Та кумцьо таки не випив.
- Чи п’єте ж?
- Попо-попождіть! ппо-пождіть, мамуню! Зараз.- І затяг, рукою вимахуючи: - До-сто-йно єсть яко воістину…
О. Гервасій за ним, а паніматка й собі… Далі поставив гість чарку і вдарив поклін, а за ним і всі. Співають та б’ють поклони, а надворі вже старий день.
- Пора їхать! пора! - каже гість, як проспівали і сльози обтерли.
- Пождіть, кумцю! Ще хвилиночку,- просе паніматка.
- Ні вже! бувайте здорові!
- Та сядьте-бо, щоб старости сідали; та ще вишнівочки!
- Ні! спасибі!
- Ну, дулівки…
- Спасибі! Поїду.
- То сибіряку, або слив’янки, або яблунівки.
- За все, за все спасибі! поїду! - і поплентавсь на двір казать коні запряги.
Поки запріг попівський наймит, то вже й небо червоніло; поки виїхав, то ще не пізно було, бо сонечко тільки з-за гори викачувалось.
- А тепер, жінко, спати! - заговорив о. Гервасій.
- Тобі добре спати, а мені хазяйство…
Через годинку панотець хріп, а паніматка товклась по перині.
Не часто траплялись такі оказії в Люборацьких, та все ж бували; тільки не за кожним разом таку палю забивали, хоча й насухо ніхто не виїжджав. Такий уже звичай.
Тим часом зближалась друга пречиста, 39 а припадала в суботу; в п’ятницю ж у Люборацьких така колотня була в двірку, що й не сказати: паніматка ходила з заплаканими очима та бідкалась; Мася немовби плакать збиралась, а панотець тільки руки потирав, кидаючи оком на вузли, вузлики, вузлички, що рядком понаскладали, наче на край світа в дорогу збирались. Не так чого понабирали, як їжі: скільки печених курок, ковбас, сухариків, сущиків і всякої всячини. Наймички аж повпрівали, бігаючи то з пекарні, то в пекарню; паніматка також потом обливалась, обв’язуючи, замотуючи; тільки Мася ні в віщо не входила.
Чому ж це так? Чому паніматка не нажене їй холоду? Ге! Вона вже останні години добуває вдома - в науку поїде, то хай погуля.
Глянула паніматка на все, чого понаготовляла, і задумалась: коли б, каже, чого не забути, щоб дитина не мліла голодом в чужині, бо недурно ж мої покійні татуньо розказують було, що будуть не ученики, а мученики. «Боже мій, боже! - додала вголос.- Лучче було не родитись, аніж бачить, що тепер діється на тому світі божому».
Взавтра вже мала виїжджати Мася, і як всі полягли спати, а в пекарні ще начиння милось, вона кивнула на наймичку Ганну і пішла на тік, стала в кутку між стіжками і почала гуторить.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Люборацькі, Свидницький А. П.», після закриття браузера.