Читати книгу - "Бот. Атакамська криза"

– Не думаю, що з цим будуть проблеми.

– А я думаю, ти помиляєшся, – відчеканив Пузатий. – Перечитай контракт. У випадку розголосу будь-якої виробничої, наукової чи організаційної таємниці тобі світить штраф від 2 до 10 мільйонів доларів.

– Ого…

– Круто, правда? Дозволь спитати, Тимуре: ти маєш два-тире-десять мільйонів баксів?

– Е… ні.

– Я так і думав. Я трохи більше за тебе кручуся в бізнесі, а тому мушу застерегти: неформально така нереальна сума штрафних санкцій дещо означає.

– Що?

– З тобою ніхто не судитиметься, хлопче. Якщо бовкнеш лишнього, тебе ліквідують.

Тимур сильно лупонув по гальмах. «Lacetti», вискнувши, клюнув носом і застиг. Ззаду каскадом донеслось обурене скигління цілої низки клаксонів.

– І третє: я просто не хочу, щоб ти їхав.

– Погане передчуття?

Директор презирливо форкнув:

– Я схожий на того, хто покладається на передчуття?

– Та ні…

– Хлопче, ти, звісно, першокласний спец, але – при всій повазі – ти не коштуєш двісті тисяч баксів. Якщо тобі пропонують такі гроші, і ці гроші не за роботу, яку ти можеш виконати, значить, ними покривають дещо інше. Раджу дізнатися, що саме, причому дізнатися до того, як тебе висадять у якійсь дірі серед чилійської пустелі. Подумай про це…

– Кохана, я вдома! – гукнув Тимур з порога. Голос звучав, як у столітнього папуги.

Аліна, прикриваючись махровим рушником, визирнула з ванни. Засмагла спина та мокре волосся зблискували і парували.

– Так рано! – вона посміхнулась, підскочила і цьомкнула хлопця в губи. – Це мені причулось чи ти справді назвав мене коханою?

Тимур придуркувато скривив губи.

– Я… е… тут… ну… тут така підстава нарисувалася…

– Підстава? – Аліна хіхікнула. – Ото вже ці твої програмістські словечка…

– Це не…

– Роздягайся, – дівчина, притримуючи ліктями рушник, розстібала ґудзики на його сорочці. – Лізь у душ, – рушник опустився, оголивши гладенькі груди. – Вечеря скоро буде готова.

Зазвичай у такі моменти Тимур відчував збудження. З часом його потяг до Аліни тільки зміцнів. Проте цього разу не було нічого, крім тоскного щему під серцем. Хлопець роззувся, обійняв дівчину і, акуратно відсторонившись, прослизнув до кімнати.

– Я мушу тобі дещо розказати, – якщо чесно, то говорити він не хотів, хоч і розумів, що розмови не уникнути.

Попри загостреність голосу, дівчина не сприйняла слова всерйоз.

– Мені запропонували роботу, – сказав Тимур.

– Круто. Підвищення? Ти покидаєш «TTP»?

– Не зовсім. Озвався один з колишніх замовників. Зараз він хоче, щоби я попрацював безпосередньо на них. Тимчасово.

– Без відриву від основної роботи?

Тимур відчув, як жар піднімається з грудей на шию та щоки.

– З відривом.

– Тобто тобі доведеться брати відпустку за власний рахунок?

– Ага.

– І що ти вирішив?

– Погодився.

– У-у, – похитала голівкою дівчина, – добре. Така гарна пропозиція?

«Бляха, як же їй розповісти?» – хлопець спромігся викласти все, крім головного.

– Так. Хоча є дві особливості, які ти мусиш знати, – Тимур потер пальцями очі, – які ти мусиш зрозуміти.

– Що саме? – дерев’яною лопаткою Аліна перемішувала м’ясо на сковорідці.

– По-перше, я досі не розумію, над чим доведеться працювати. Замовник якийсь дивний. При цьому вони обіцяють заплатити… двісті тисяч… доларів. Це у випадку вдалого завершення проекту.

– А якщо завершення оцінять як невдале?

– Тоді всього лиш сто шістдесят тисяч.

Аліна відірвалась від сковорідки і подивилась на Тимура. Вона була безтурботною, але аж ніяк не дурною. Бували моменти, коли Тимур поряд з нею сам почувався телепнем. Ось як зараз, наприклад.

– Тоді яка друга особливість, яку я мушу знати і зрозуміти? – сині очі слідкували за кожним м’язом Тимурового обличчя.

Язик у хлопця задерев’янів.

– Контракт розрахований на два місяці, але… компанія розташовується у Чилі… і тому… на роботу… я повинен поїхати туди.

Чорнявка стиснула губи. М’ясо потроху пересмажувалось, заповнюючи тісну кухню характерним гірким запахом.

– Це те Чилі, про яке я подумала? – крижаним голосом уточнила дівчина.

– Мабуть, так.

– Я правильно зрозуміла: ти вже прийняв пропозицію і їдеш у Південну Америку?

– Так.

Вона зробила паузу, а тоді перепитала наостанок:

– На два місяці?

Тимур прикусив губу:

– Угу. Вилітаю завтра зранку.

– Ти що, блядь, їбанувся? – Аліну наче підмінили. З її очей стріляли блискавки.

– Це лише два місяці…

– Які, на хуй, два місяці? У нас же весілля у вересні!!

Червоні плями поповзли тонкою шиєю на щічки дівчини.

– Я розумію… – спробував оборонятися Тимур.

– Що ти розумієш?! Як ти міг не порадитися зі мною?! – несподівано вона зблідла. – Ти кидаєш мене?

– О, почалося… Не кажи дурного! – махнув рукою Тимур. – Спочатку я не хотів їхати. Та подумай сама: це ж двісті тисяч баксів! Ми зможемо купити квартиру.

– Подумати? А чим думав ти?! Що я скажу батькам? Що я скажу всім, кого ми запросили? Вибачте, весілля відміняється, бо ти поїхав на заробітки до Чилі?!! – дівчина люто стиснула кулачки. – Я знала, що так буде! Я… я…

– Перестань. Перенесемо весілля на кінець жовтня.

– Я не вірю тобі! Ти… ти… Як ти можеш?!!

Тимур розвів руками:

– Ти знов за своє…

– Я не вірю! Не вірю тобі! У жовтні у тебе знов виявиться робота, контракт якийсь. Цього разу на півмільйона. І ти знову завієшся з вітром!!!

Аліна більше не могла стримуватися. Пожбуривши лопатку в умивальник, вискочила з кухні. Хлопець не пішов за нею. Вирішив дати трохи часу. Нехай заспокоїться, переварить усе. Через годину він знову спробує поговорити з нею.

Їсти не хотілося, м’ясо лишилось неторканим. Тимур забрав з кімнати свій ноутбук і вмостився на кухні. Хлопець мав звичку щовечора читати новини, передивлятись приколи та шукати демотиватори в інтернеті. Відпочивав з комп’ютером від роботи на комп’ютері.

Та щойно він відкрив лептоп, в усьому будинку, мигнувши, зникло світло. Ноутбук міг протриматись ще дві-три години, зате домашній роутер без живлення здох. Доступу до мережі не було. Подумки ремствуючи через таку підлість, Тимур прикрив кришку «Hewlett-Packard’а», вперся спиною об стіну і, склавши руки на грудях, мовчки сидів у темряві.

Все могло бути інакше… Тимур ніколи б не погодився на це відрядження, якби того вечора у будинку за номером 24/9 на вулиці Вадима Гетьмана не відімкнули світло. Він би й думати забув про обіцяні 160 тисяч доларів зарплатні та преміальні, якби Оскар Штаєрман не поспішав із вильотом і залишив хоча б один додатковий день на збори. Він би послав під три чорти «NGF Lab» та її кур’єра, якби не загаявся ранком другого дня, пакуючи сумку, і прийшов завчасно на роботу… хоча б за годину до того, як чилієць повіз його в аеропорт.

Доля. Фатум. Ка. Називайте це як хочете. Існувало