Читати книгу - "По той бік мосту, Мері Лоусон"

– Ти мусиш, – мовив Джейк. – Його зупинить тільки це.

– То побий його сам, – кинув Артур.

Джейк глянув на нього розсерджено.

– Він більший за мене.

Насправді вони обидва були більш-менш одного зросту, але Джейк ніколи не бився кулаками. Не через те, що віддавав перевагу мирові, а тому що бійки належали до тих речей, у яких він не мав успіху. Голими руками не бився – так точно. Це сталося того року, коли Джейк шаленів від ножів, але міс Карпінскі не дозволяла приносити ножі до школи, що, на думку Артура, було добре. Його ступня й досі боліла там, де Джейк увігнав у неї мисливського ножа, – випадок, який створив йому купу неприємностей, бо він мав вигадати, що зробив це собі сам – батько спустив би з них сім шкур, якби дізнався правду. Артурові довелося вдати, що він випадково проколов собі ногу вилами, коли прибирав гній у сараї, й через цю брехню мав зіпсувати бездоганно цілий чобіт, бо ніякий дурень не стане працювати з вилами босоніж.

– Чому ти просто не скажеш міс Карпінскі? – запитав він.

Джейк здавався шокованим.

– Ти маєш на увазі донести на нього? Ти хочеш, щоб я на нього доніс?

Звісно, це було неможливо. Щодо цього Джейк мав слушність. Донести на когось вважалося непрощенним гріхом.

Артур усе обміркував.

– Я зроблю йому попередження, – мовив він.

– Не можна просто зробити йому попередження! На якесь дурне попередження він не зверне уваги!

– Я попереджу його, що коли він не зверне уваги на попередження, я його поб’ю.

Джейк доймав його всю дорогу додому, але Артур не поступився. Він того року мав старатися не нажити неприємностей, інакше міс Карпінскі триматиме його у восьмому класі доти, доки в нього відросте довга сива борода.

Він підійшов до Чарлі Таґґерта наступного дня у шкільному дворі – наблизився до групи хлопців, з якими той був, і став просто перед ним, щоб він перестав розмовляти з іншими й звернув на нього увагу. Чарлі глянув на нього своїми дивними великими очима-овалами за товстими лінзами окулярів.

– Що таке? – запитав він.

– Відчепися від мого брата, – відповів Артур.

– Що? – перепитав Чарлі зі здивованим виглядом.

– Ти мене почув, – мовив Артур. Його слова прозвучали досить переконливо. На якусь мить він зважив новий свій імідж – захисника покривджених. – Я тебе попереджаю, – додав він зловісно.

– Я нічого не зробив, – сказав Чарлі. Він був стривожений, але затятий.

– Ти кинув книжку мого брата в багнюку, – відповів Артур. – Якщо зробиш так іще раз, я тебе відлупцюю.

– Та не чіпав я його книжки.

– Чіпав, – наполіг Артур.

– Не чіпав я нічиїх дурних книжок.

Артур відчув, як ним прокочується хвиля сумніву, наче ворона, що затуляє собою сонце. Він озирнувся, шукаючи очима Джейка, але Джейк зник. Він знову глянув на Чарлі.

– Чіпав, – повторив він, цього разу гучніше, стараючись говорити без сумніву в голосі. Інші діти стояли колом і спостерігали. – Ти сказав, що зробиш те саме з усіма його книжками, якщо він не віддасть тобі свої гроші на обід.

– Я цього не робив, – сказав Чарлі. – Здалися мені якісь гроші твого брата. Мій батько керує банком, у дупі я бачив жалюгідні гроші твого брата. Твій брат заклався зі мною на свої жалюгідні гроші, що я не зможу сказати, як він зробив той фокус із двома картами, а я зміг і навіть не взяв у нього грошей, бо вони мені не треба, й мама каже, що ви, фермерські діти, бідні. Я розкажу батькові, що ти мені погрожував.

– Я тобі не погрожував, – відповів Артур. – Я тільки сказав, що погрожуватиму, якщо зробиш це ще раз.

– Я розповім батькові, – мовив Чарлі.

І розповів. А містер Таґґерт, що, як виявилося, того року був головою шкільної ради, зателефонував міс Карпінскі, а та надіслала листа Артуровій мамі з проханням прийти з нею поговорити, й Артурова мама мала йти й перепрошувати за Артура, й була страшенно присоромлена й принижена.

У минулому не один раз Артурові кортіло розквасити Джейкові носа, але так сильно, як тоді, – ніколи. Він ще не один день фантазував про це – бачив, як його кулак ударяється в носа, тече гарна червона кров – але хай де і як він це уявляв, показувалося також і лице їхньої мами – жах у її очах, її гірке розчарування в ньому. Тож він цього не зробив.

Власне, розквашений Джейків ніс не відповів би на питання, на яке Артур прагнув дістати відповідь. Чого Джейк намагався досягнути? Після цієї події йому на гадку спала підозра – ймовірність, яку він тоді не розглянув, – і вона його непокоїла, і йому хотілося б мати змогу її відкинути. Підозра була така, що Джейк дійсно не сварився з Чарлі Таґґертом, окрім як відчував до нього неприязнь й образу, бо той викрив його трюк із картами, і що він не збирався влаштувати так, щоб Артур побив Чарлі, й знаючи Артура так добре, він насправді ніколи й не думав, що Артур його поб’є. Бо це не Чарлі був Джейковою ціллю. Це Артурові він хотів улаштувати неприємності.

Чи було це можливо? Чи міг він вигадати всю ту пригоду з підручником історії, забруднити його самотужки або випадково впустити його в калюжу, а тоді вирішити скористатися цим випадком?

Артура непокоїла ця думка, гризла його. Врешті, з полегшенням, він її відкинув. Бо в ній не було ніякого сенсу. Джейк не мав причини так учинити, і навіть Джейк не став би влаштовувати своєму братові стільки неприємностей узагалі без будь-яких причин.

Глава 3

«Неконтрольовані лісові пожежі загасили дощі»

«Трасу № 11 змито»

«Теміскеймінг спікер», травень 1957 року

Якби добре подумав, Ієн збагнув би, що робота на фермі Даннів не наблизить його до Лори Данн аж так сильно. До Артура – так, але ж прагнув він зовсім не цього.

У суботу зранку, о восьмій годині, коли він приставляв свого велосипеда до стіни сараю, Лора вийшла й повідомила:

– Артур ген на десятиакровому полі, Ієне. Сказав, щоб ти відразу йшов до нього. – Вона вказала на загорожу вздовж доріжки. – Третє поле ліворуч. Воно трохи з горба,