Читати книгу - "Анти, Андрій Хімко"

До смерті вибиті киями,

Немов снопища восени!

Хоча пройшло, — як всі данини

Зняв Бож із готів, — десять літ,

Та в душах їхніх і понині

Чадить образи чорний гніт.

Невже таки тих антів взято?!

Аж сам не вірить опісля

Великий конунг та завзято

За теє Херту вихваля.

Йому ж дасть Іордан-історик

За підлий цей у спину вдар

Ім’я — брехливе, мов сам морок:

“Звитяжець антів” — Вінітар!

А поки-що, хлепчучи вина,

Вже літній конунг суд справляв:

Ті вимагають ямцям[192] згину,

Ті кажуть, обрам[193] щоб продав…

В світання мить, по хвилі виждань

Ібор[194]-царевич гордо зрік:

— Іду на них по дань за тиждень!

Скорю усіх! Життя — в зарік!

Бо лиш тепер, немов базя[195] те,

Всіх антів без вождів таки

Ми зможемо у шори взяти

І, скорених, тримать віки!

А цим, як вів прелат[196] тут нині, —

Хай смерть всі діяння зверста:

Розп’яття хресне — за данини

В ім’я тризначного Христа!.. —

* * *

У антів горе! Зойки, галас!

Злилися в рев проклять слова!

Навкруг, мов гать яка прорвалась,

Околи розпач залива.

Не розпач — гнів! Не чутий зроду,

Серця їм виповнив ущерть:

— Дощенту знищити заброду!

Смерть готові лихому! Смерть!!!—

Гуртує всіх Вілмир круг себе,

Став антам Божів брат в чоло,

Аби помститись за ганебу,

Якої зроду не було.

І плачуть хоти, кращі з кращих,

Їм квилять діви-чайки вслід

Зі стін-валів. Аж в горах, хащах

Хоронять луни плач тих бід!

Рулава, Рада, Мовна й Лана

Чотири дні, чи, може, й п’ять,

Як сонце з засвіту лиш гляне,

Спокутно над Руслом стоять.

Обік горять огні кумирів,

Заклан богам Чур-Жар[197] пече, —

А їм ніяк від водних вирів

Скорботних не звести очей!

А їм до змори, поки впасти,

Не взять в рот ріски — лиш води,

А їм перемогти напасті,

Що в край прийшли — в гради й роди!..

Та ось гінці до них — три зразу —

Амазин рішенець вістять:

Зібрати ратниць по наказу

І вдарити! Хай згине тать!

І Лана перша ратниць двісті

Зібрала під своє чоло.

А невзабар у певнім місці

По двісті в кожної було!

Лише чекали войовниці

 На знак Вілмира… Ждали всі,

Готові зразу в путь пуститься,

Скупавши коней у росі.

* * *

У готів накри[198] б'ють святково,

І челядь[199] валом йде до них!

Юрба зокола, мов підкова,

Розп'ятих бачить, ще живих!

Їх на хрестах — по сорок двічі!

Окремо Бож, сини — зобіч!

А там вожді, щоб як на вічі,

Було всім видно сльози з віч!

Та сліз нема, і мук не чути —

Лиш гнів і ненависть з зіниць…

Горять до сонця, наче трути,

І колють челядь сотні глиць.

Юрба у моторошній тиші,

В остиглі груди взявши ляк,

Зітхає глухо й спражно дише.

Ба, й почт, і конунг, мов закляк,

Уздрівши вчинене Ібором

Та Калло — вже старим тепер…

Лиш Херта верхи скачем скорим

Спішить до Божа: “Ні, не вмер!” —

Майнула в ній злоради втіха,

Та тут же й згасла… Мов в одвіт,

Озвався Бож до неї стиха:

— На зраді вік не стане світ!.. —

І замість глуму, злості й кпину,

Що мучили її, пусту,

Вона ридань жагу неспинну

В собі відчула й німоту.

Зачувши близько звуки рога,

Вона від'їхала в навкіл.

А з вуст у конунга старого

Зірвалось: — Стріл метніть їм, стріл! —

І крикнув Бож: — Ви, підлі хижці!

Вам жить під небом більше — зась!..—

Його прокльон продовжив Вижця:

— Нехай земля не прийме вас! —

І прокричали, як молитву,

Соратці Божеві й сини:

— Хай смерть несуть вам завжди битви!

— Погиньте од війни й вини!.. —

Конали б анти так сідмицю[200],

А мо', ще б мучилися й більш,

Та в готський двір посли, мов птиці,

Влетіли: Мал, Добрита й Вільш.

І конунг спішно дав наказа:

Вдушить розп'ятих, дать землі!

Не вчувши їхніх мук ні разу,

Ладен був щезнути в імлі…

А сли, дізнавшись про розправу,

Зламали вітку — миру знак…

На мить одну гірку-гіркаву

З них кожний в горі мов закляк.

І вірні звичаям Ярила,

Всі три, не звівши голови,

Потрійно грізно повторили:

— В честь Перуна! Йдемо на ви!.. —

Не встиг ще й слова гот сказати,

Як сли вже вимчали назад,

Через вали, рови й загати, —

Як птахи, без морок і вад!

А конунг в смертнім переляці,

Щоб злочин з себе й Херти змить,

Старого Калло на гілляці

Звелів повісити за мить!

Мер Вінітар в обіймах Херти,

З отрути від стріли й помер.

Боявся і Ібор вже смерті —

Тесть Баламбер грозив тепер!

Тікали готи, мовби хворі, —

Розбиті, вигнані, в злобі, —

І сам Ібор із ними в горі

Притулків скрізь шукав собі.

І не знаходив, бо по п'ятах

Все анти йшли, і люта січ,

І від утеч, метань заклятих

Він врешті втратив навіть річ…

А анти-венти з племенами

Над прахом Божа і рідні

Високу гору з бервенами[201]

Насипали, і там на дні

У ній поставили вина ще:

Медівку-ситу, пиво-бро[202],

Бузу й кумис[203], щоб нави натще

Пили їх та несли добро.

Була гора висока й гостра

Та ще й сягниста в ширині.

Чужинцеві вселяла острах,

Тубільцю — шану старині…

А як лишилась готів жменя,

Що в гунський стан змогла втекла,

Цар Баламбер те навіження

Спровадив зараз же в світи!

А нелюду, своєму зятю

(Ібор чекав цього здавна!)

На антську вимогу завзяту

Трутизни всипав до вина…

І оселились готів рештки

Аж за Дунавієм[204] в лісках.

Плелась ганьба, немов мережка,

За ними в думах і казках…

А анти у задружім ратстві,

Розбивши готів наповал,

Знов зажили в труді і братстві —

І ще відбили тьму навал.

Бож убезсмертився відтоді:

На кожній тризні всякий рік

Його ім'я у кожнім роді

Нащадки славили повік!..