Читати книгу - "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон"

Від постійних безжалісних докорів Рендольфа всю юність Вінстон був переконаний, що йому, мабуть, не стати таким розумним, як батько. Сам Рендольф закінчив Ітон, натомість молодого Вінстона, вирішив він, безпечніше було відправити вчитись у Герроу — частково через здоров’я (повітря тієї місцевості, гадалось, було кращим для його тендітних легень, аніж вологе повітря біля Темзи), але насправді тому, що тогочасний Герроу, як вважали, був менш інтелектуально вимогливим.

Рендольф навчався в оксфордському Мертон-коледжі й майже став найкращим на курсі юриспруденції. Він завиграшки цитував Горація. Натомість Черчилль завалив іспити й ледве втиснувся до Сандгерсту.

Вінстонові було нелегко, йдучи кар’єрою дурника, спостерігати, як батько метеором здіймається до канцлера, до домінування серед торі, а згодом стати свідком гіркої долі — батькового падіння. Та він залишився затято відданим батькові. Прочісував газети в пошуках згадок про його промови. Відмовлявся прийняти затуманення батькового розуму, затинання дикції та згасання ораторського запалу. А якось, коли перебував серед слухачів на виступі батька і почув, як його освистали, юний Черчилль умить обернувся й зашипів: «Ану негайно припини, ти, кирпатий критикане!»

Коли Черчиллеві було 20, у стосунках з батьком промайнув останній золотий момент. Тоді його почали запрошувати на ланчі, на яких також з’являлися знані персони, як-от Джо Чемберлен, Герберт Генрі Асквіт та лорд Розбері, і він справляв дуже гідне враження.

— Хлопчина став більш тямущим, — зауважив батько, — і виробив у собі норов… Сандгерст сотворив із ним диво.

За словами Черчилля, він мріяв бути політично корисним для свого старого, уявляв, як разом з ним у парламенті просуватиме його політичну справу. Проте йому так і не випала ця нагода. Батько помер у 45 років.

І ось Вінстон тут, у «Марі», а перед ним батько, і нарешті настав той момент, щоб пояснити гнівному предкові, що у вселенського Господаря нова рекомендація для Вінстона. Що він уже не нікчема, уже не нездара. Тепер він Найвеличніший Англієць з-поміж сучасників та Спаситель Держави — але пуф-ф, і Рендольф знову зник, так і не почувши щасливої новини.

Від цього есе нас охоплює меланхолія. Черчилль уже занадто втомлений для малярства. Сигара згасла, попіл осипався поміж фарби. На перший погляд, ми мали б перейнятися сумом і гіпервікторіанською розірваністю їхніх стосунків із Рендольфом. Та я не можу позбутися відчуття якоїсь манірності в цьому творі.

Вінстон не лише шукає якогось посмертного схвалення від батька, він також нишком хвастає (і перед Рендольфом, і перед читачем) тим, як кинув виклик убогим очікуванням, навіть перевершив батька, по суті, у всьому.

«Ось тобі!» — чути від Вінстона Черчилля вслід зниклій тіні Рендольфа. На, скрути це собі в цигарку і затягнись, банькатий моржовусий демагогу. Не було в тебе права так критично ставитись до мене. Оце послання Рендольфові і є підтекст есе.

А що ж Черчилль робив тоді у Чартвеллі в художній студії, що йому явився привид батька? Насправді він реставрував старе олійне полотно з портретом Рендольфа, пошкоджене в ольстерському клубі. Фарбами і власними руками він пробував поліпшити його.

Це, здається, метафора, яка підсумовує його заняття. Черчилль казав, що мав на меті «виправдати ім’я» батька, і це правда. Та, окрім цього, він вирішив зробити більше. Він узяв те пошарпане й просякле нікотиновим димом полотно і прикрасив його.

Саме Рендольф започаткував сімейну традицію робити гроші на журналістиці. І, як зазначив Черчилль у «Марі», Рендольф, працюючи в Південній Африці на «Дейлі Графік», заробляв колосальні 100 фунтів за статтю. І як, гадаєте, Черчилль виявив себе у світі журналістики?

Окрім інших місць, він також вирушає до Південної Африки та стає найкраще оплачуваним журналістом свого часу; так само як Рендольф, він бере собі за звичку діставати всіх, хто сприяє в його амбіційному поступі.

А яким уроком для сина був приклад успіхів Рендольфа в парламенті? Батько виявляв просто надзвичайну зрадливість щодо партії торі. Він заснував групу, що називалася «Четверта партія», місією якої було докоряти Ґледстоунові, а також дражнити керівництво торі в особі сера Стафорда Норткота.

Рендольф із приятелями звав його «козою», та зрештою «козі» увірвався терпець і він листом звернувся до Рендольфа з благанням припинити паскудні витівки. Проте Рендольф із зарозумілою зверхністю відписав йому таке: «Скільки я вже в парламенті, я завжди чинив так, як вважав за потрібне, і діятиму так надалі».

Такими самими настроями керувався Черчилль. Потрапивши до парламенту в 1900 році, він почав із заснування своєї команди молодих бунтарських торі, що називали себе «г’юлігани», на честь одного з них, на ім’я Г’ю Сесіл, і просто з рендольфівським завзяттям і зухвальством глузували з верховних торі.

Саме Рендольф першим продемонстрував систематичне нехтування самою ідеєю вірності партії. Як згодом описав це явище його син, батько надавав перевагу стратегічній позиції, у якій міг би «з висоти оглядати передні лави обох сторін і з дещо величною неупередженістю зважувати точки зору всіх у Палаті громад».

А яке в Черчилля ставлення до політичних партій? Із прямолінійністю, яка була б просто нестерпною для сучасного інертного світу політики, він колись заявив, що вибір політичного напрямку — це як вибір коня: береш того, який швидше й далі тебе довезе. А ми вже бачили, як він спочатку обирає одного, а тоді зістрибує з нього, перш ніж він спиниться; змінює його на ліберального жеребця, а коли й та шкапа от-от відкине копита, то перестрибує назад — у нове сідло торі. Більше ніхто, ні до того, ні після, не був так показово і нерозкаяно політично невірним.

Із найперших своїх парламентських днів Черчилль вирішує обрати таку політичну позицію, яка перебувала б над правими і лівими, об’єднуючи найкращі чесноти обох сторін, і в такий спосіб уособлювала б волю народу. І саме себе він уявляє тим величезним замковим каменем у склепінні арки, а решта менших каменів логічно змушені підтримувати його позицію. Разом із тим він має й власну певного роду ідеологію — імперіалістичну, романтичну, але на боці трударів — лівий торизм.

І це в нього від Рендольфа, формула якого звалася «демократія торі». Та хоч її ідея була дещо невиразна (коли Рендольфа попрохали дати їй визначення, він назвав її «здебільшого опортунізм»), у 1880-х вона все ж оживила партію й надала їй сил, які і кар’єрі Рендольфа Черчилля, звичайно.

І син переймає такі тенденції. Рендольф боровся за право службовців на компенсацію в разі нещасного